— Не дуже багато. Спочатку я врятувала Джорджа, а потім він мене. Кіпс теж із нами. У мене тут дзеркало... чи радше те, що від нього залишилось. А пан Джоплін погрожує мені цією стародавньою пукалкою.
— Це, здається, британський армійський пістолет середини вісімнадцятого століття, — відповів Локвуд. — Два набої, кремінний. Рідкісна штучка, тільки користі з неї мало.
Я вирячилась на нього:
— Звідки ти все це знаєш?
— Це видно й так... Б’є ця зброя не дуже влучно, а надто, якщо зберігати її в цих вологих старих катакомбах.
— Мовчати! Якщо ви не послухаєтесь мене...
— Мені здається, цей пістолет узагалі не діє. Ану, перевірмо...
Сказавши це, Локвуд рушив просто до Джопліна. Архіваріус люто засичав і клацнув курком. Тоді з прокльоном жбурнув пістолет на підлогу, обернувся й побіг від нас, прямісінько туди, де лежало тіло Бікерстафа.
— Пане Джопліне! — вигукнула я. — Зупиніться! Це небезпечно!
Локвуд помчав навздогін, та Джоплін не звертав на нього уваги. Наче якийсь химерний щур в окулярах, він гасав кімнатою туди-сюди — переляканий, безпорадний, спотикаючись об ланцюги, посковзуючись на смітті, не знаючи, куди тікати.
Проте відповідь на це питання скоро знайшлася.
Коли він пробігав повз засохле тіло, з-під кам’яної підлоги виросла постать у каптурі. Привид тепер був ледве помітний — навіть для моїх очей, — тож Джоплін упритул попрямував до нього. Його обняли білі примарні руки. Він зупинився, голова його запрокинулась, тіло здригнулось. Ми почули, як він тихо зойкнув і впав уперед на кам’яну підлогу.
Усе це тривало кілька секунд. Коли ми підбігли до нього, привид уже зник, а мертве тіло Джопліна посиніло.
Локвуд підштовхнув ногою ланцюги довкола решток Бікерстафа, щоб запечатати Джерело. Я підбігла до Джорджа, що й досі сидів у кутку. Очі його були заплющені, та тільки-но я наблизилась, як він поглянув на мене.
— Де Джоплін? — запитав він.
— Помер. Бікерстаф убив його.
— А дзеркало?
— Боюся, що я його розбила.
— О-о... Чудово, — він зітхнув. — Так, напевно, буде найкраще.
— Авжеж, — погодилась я.
Мої ноги підкошувались. Я сіла на підлогу поруч із Джорджем. Навпроти, по інший бік кімнати, зморений Локвуд теж притулився до стіни. Ми мовчали. Сили до розмови не мав ніхто.
— Агов! — прокотилось кімнатою відлуння Кіпсового голосу. — Може, нарешті розв’яжете мене, коли перепочинете?
29
Коли над Кенсел-Грін зійшло сонце, ще тільки-но повернуло на сьому годину, та надворі було вже напрочуд приємно. Дерева переливалися зеленню, трава аж сяяла від роси, довкола снували бджоли й метелики. Та милуватись цією красою мені вже не було сили, я звертала увагу тільки на службовців ДЕПРІК, що розташувались у таборі копачів. Я сиділа на горішній сходинці каплиці, гріючись на вранішньому сонечку.
Місце події було очеплено поліцією. ДЕПРІК приїхав сюди кількома фургонами. Біля одного з них, жваво розмовляючи з Локвудом, стояв інспектор Барнс. Я навіть бачила здалеку, як їжачаться його вуса. Біля іншого фургона кілька лікарів надавали медичну допомогу Джорджеві, а також Кет Ґодвін, Бобі Вернону та Недові Шоу. Що ж до Квіла Кіпса, то він сидів за кілька сходин нижче від мене, й ми разом спостерігали, як службовці ДЕПРІК заходять до каплиці. Вони несли з собою залізо, срібло та інше захисне знаряддя, щоб убезпечити собі доступ до катакомб.
Надворі експерти в білих халатах оглядали клапті одягу, бризки крові, розкидану зброю — всі залишки великої битви, що вирувала тут годину чи дві тому.
Як і розповідав Локвуд (і як пізніше повідомили численні газети), битись із Вінкменовими найманцями було непросто. Нападників виявилось шестеро, кожен — озброєний кийком чи битою. Локвуд із трьома агентами «Фіттес» відчайдушно боронилися: рапіри — проти кийків, бойова майстерність — проти чисельної переваги. Сутичка розпочалася на сходах каплиці, й спочатку нападникам щастило. Та поволі ситуація змінювалась, і врешті рапіри агентів перейшли в контратаку. Коли почало благословлятись на світ, нападників уже відкинули за табір, до могил. Якщо вірити Локвудові, то сам він серйозно поранив трьох суперників, а Шоу та Ґодвін тим часом тримали бій із ще двома. Що ж до шостого, то він викинув свого кийка і втік. Врешті-решт п’ятеро обеззброєних нападників залишились у таборі й лежали там просто на землі, під вартою Кет Ґодвін.
Перемога, проте, дісталась нам недешево. Майже всі зазнали поранень. Локвуд і Ґодвін відбулися подряпинами, зате в Неда Шоу була зламана рука, а Бобі Вернона серйозно вдарили по голові, й він не тримався на ногах. Локвуд затяг його до найближчого барака, а сам, наказавши Шоу зателефонувати до поліції й викликати Барнса, помчав до каплиці, де побачив відкриту шахту катафалка. Як я й сподівалась, він одразу стрибнув туди і заходився гарячково шукати нас із Джорджем.
Вибратись із катакомб було легше, ніж потрапити туди. У Джопліна в кишені ми знайшли ключі і від дверей підземелля, і від Кіпсових кайданів. Отож ми вільно, потихеньку піднялися сходами і вийшли нагору саме тієї миті, коли до каплиці прибула бригада ДЕПРІК.
Інспектор Барнс сам зустрів нас біля входу. Перш ніж вислухати Локвуда й Кіпса — кожному з них хотілося привернути увагу насамперед до себе, — він запитав нас про дзеркало, ніби більше його ніщо не цікавило. Локвуд гордовито подав йому уламки. Судячи з того, як опали Барнсові вуса, інспектора це видовище не дуже задовольнило. Проте він усе-таки викликав нам лікарів, а сам заходився влаштовувати докладніший огляд катакомб. Йому хотілося знати, що іще там міг приховувати Джоплін.
Одного артефакта, щоправда, його службовці так і не знайшли, бо я забрала звідти і рюкзак, і склянку з мовчазним привидом. Урешті-решт, цей череп урятував мені життя. А вирішувати, що з ним робити далі, краще було вдома.
Після короткої розмови з Барнсом на Кіпса ніхто не звертав уваги. Він мовчки сидів на нижній сходинці каплиці — бліда, запорошена тінь звичайного бундючного керівника.
Я промовисто кахикнула:
— Хочу тобі подякувати. За те, що підтримав мене. І за те, що спустився до катакомб за Джорджем. Мене, правду кажучи, це здивувало. Після того, як ти чкурнув від щурів у будинку Бікерстафа, я й не думала, що ти на таке спроможний.
Кіпс невесело засміявся. Я чекала від нього будь-яких кепкувань. Та натомість він, помовчавши, тихо сказав:
— Тепер тобі легко судити мене. Ти ще не знаєш, як це гірко — відчувати, що твій Талант занепадає. Коли ти досі знаєш, що привиди поряд, та не чуєш і не бачиш їх. Страх від власної немочі й безпорадності так приголомшує...
Він замовк. Його обличчя спохмурніло. До нас через сонячний моріжок прямував Локвуд.
— Нас усіх заарештували? — спитала я. Адже Барнс міг розсердитись на нас із будь-якої причини, а знищення дзеркала було лише однією з них.
Локвуд усміхнувся:
— Та що ти! Барнсові тільки й радіти! Так, ми розбили дзеркало. Ми вбили головного підозрюваного. Та врешті-решт, небезпека для Лондона минула, а це — найголовніше для розкриття справи! Йому зрозуміло, що перемога за нами. Я сам усе пояснив йому! Будь-що і дзеркало, й Джоплінів мотлох тепер у нього. А наші полонені залюбки посвідчать проти Джуліуса Вінкмена. Одне слово, всі задоволені! І я — так само. А ти, Квіле?
— Ти віддав цю річ Барнсові? — коротко запитав Кіпс.
— Так.
— І він виплатив тобі винагороду?
— Так.
— Повну суму?
— Ні. Хоч майже всю роботу виконали ми, та ваша команда наприкінці стала нам у добрій пригоді. Сподіваюсь, ми можемо поділити винагороду — сімдесят на тридцять відсотків. Так, гадаю, буде найкраще для всіх.
Кіпс спочатку не спромігся на відповідь. Потім гучно шморгнув носом:
— Що ж... ми згодні.
— Чудово, — Локвудові очі радо зблиснули. — А тепер повернімося до нашої угоди. Як я пам’ятаю, переможений повинен дати оголошення до «Таймса», в якому похвалить переможця й визнає власну нікчемність. Сподіваюсь, ви погодитеся, що дзеркало знайшли ми, з Джопліном розібрались ми — і Барнс офіційно оголосив переможцями нас. Отже, ваша команда — в програші. Що ти на це скажеш?