— «Нав’язливі ідеї взяли над ним гору», — процитувала я інтерв’ю. — Так само, як над Бікерстафом — багато років тому...
— Так, цікавість часом поглинає людей, — погодився Локвуд. — І це трапляється постійно... — Він поглянув на Джорджа, що саме підклеював витинку в журнал. — Звичайно ж, у цій пригоді було дещо своєрідне. Дзеркало тягло до себе всіх, хто його бачив. І Бікерстафа — тобто його привид — теж. А між Бікерстафом і дзеркалом опинився Джоплін — немічний, жадібний, зачарований надприродним. Як він міг не збожеволіти?
— Отут і є найголовніше питання, — провадила я. — Чи правду казав Бікерстаф, наголошуючи, що дзеркало — це вікно в потойбічний світ? У світ, куди духи потрапляють по смерті?
Локвуд хитнув головою:
— Це справді найголовніше. Відповідь можна знайти, лише зазирнувши в дзеркало. Але ж воно вбиває всіх, хто це робить... — він стенув плечима.— Отже, воно тим чи іншим чином справді веде до потойбічного світу.
— Мені здається, що це все-таки було вікно, — обізвався Джордж, дивлячись на нас із-за свого журналу. Синці з його обличчя досі не зникли, проте до очей повернулися жваві іскри, що виблискували за скельцями нових окулярів. — Теорія Бікерстафа навела мене на думку, що привиди повертаються до цього світу через прогалини, які ми називаємо Джерелами. Якщо зібрати докупи багато Джерел, то вийде великий отвір, достатній для того, щоб подивитись на їхній світ із нашого боку. Приваблива ідея... — Він замовк, помітивши, як ми свердлимо його очима. — Та мене вона більше не цікавить. Хто хоче ще коржиків?
— Чого вже тут міркувати, — стенула я плечима. — Я ж розбила дзеркало. Тепер воно ні до чого не придатне...
— Та невже? — Джорджеві очі спалахнули темним полум’ям. — Уламки зараз у ДЕПРІК. Хтозна, може, там спробують відновити його? Ми ж не знаємо, що на думці в Скотленд-Ярду чи в агенції «Фіттес». Ви бачили всі ці книжки в їхній бібліотеці? Навіть брошуру Мері Дьюлак скопіювали — навіщо вона їм? Скільки ж там у них таємних знань...
— Джордже! — обізвалась я.
— Так, так, розумію. Мовчу. Це просто балачки знічев’я. Я знаю, що це дзеркало — страшна штука...
— До речі, про страшні штуки, — сказала я. — Що нам робити з цим?
Склянка з привидом бовваніла скраю мого письмового стола, накрита вовняним чохлом для чайника. Вона стояла там уже три дні. Після подій у Кенсел-Ґрін привид уперто мовчав: не було видно ні обличчя, ні світла, ні навіть якнайслабшого сяйва плазми. На дні склянки понуро лежав череп, зирячи на нас порожніми очними ямками. Підступний дух не подавав ані знаку свого існування. Проте, заради обережності, ми увесь цей час тримали кришку щільно закритою.
— Еге ж, — погодився Локвуд. — Треба прийняти рішення щодо цієї штуки. Ти казала, що цей череп допоміг тобі в катакомбах?
— Умгу... — я не зводила очей зі смугастого помаранчевого чохла, який колись подарувала Локвудові Джорджева матуся. Чохол чудово накривав склянку. — Цей череп без упину тішився, що ми скоро помремо. Та часом він усе-таки ставав нам у пригоді. А наприкінці справи, коли дзеркало майже поглинуло мене, він заговорив і підказав, що скло треба розбити. — Я насупилась. — Не знаю, чому він так учинив. Може, через мої нескінченні погрози. Ви ж знаєте, яка в нього слизька вдача. У Гемпстеді ми через нього мало не загинули.
— То що ж нам робити з ним? — запитав Локвуд.
— Це ж Третій Тип, — майже просячи вибачення, встряв Джордж. — Може, я й помиляюсь, але цей привид надто важливий, щоб його знищити просто так.
Локвуд зручніше вмостився на стільці:
— Що ж, рішення за Люсі. Їй цей череп дошкуляє більше, ніж нам. Проте Джордж має рацію: привид надзвичайно цінний, і в нас є великі ідеї щодо його демонстрації. Щоправда, чи не забагато тут буде ризику й клопоту?..
Я стягла чохол і поглянула на склянку:
— Щиро кажучи, розповідати комусь про свій зв’язок із привидом — це останнє, чого мені хочеться. Бо що тоді буде? Повториться історія з Бікерстафом і дзеркалом — чи навіть гірше. Всі показяться. ДЕПРІК без кінця ставитиме на мені експерименти, щоб я випитала з черепа все, що тільки можна. Це буде справжнісіньке пекло. Я не знатиму ні хвилини спокою. Отож краще нам буде просто мовчати.
— Звичайно, — погодився Локвуд. — Твоя правда.
— А щодо того, щоб його знищити, — провадила я, — отут я не певна. Там, у катакомбах, я чула голоси духів, замкнених у дзеркалі. Ці духи були не злі, а просто сумні. Хоч вони й не розмовляли зі мною, як череп, я розуміла їх. Саме тому я й розбила дзеркало, бо цього хотіли вони. Що більше я спілкуюся з духами, то краще розвивається мій Талант. А зв’язок із черепом у мене міцніший, ніж із будь-яким іншим духом. На добро це чи на зло — нехай він огидний, підступний, обманливий, мішає правду з брехнею, — мені здається, що краще нам залишити його в себе. Колись, можливо, він знову стане нам у пригоді.
Після цієї моєї промови ми трохи посиділи мовчки. Джордж записував наші пригоди до журналу, а Локвуд замислено дививсь у вікно.
— Я саме дійшов до того моменту, коли Джуліус Вінкмен розпочав аукціон, — перервав тишу Джордж. — Невже це було так високо?
— Авжеж, — підтвердила я. — Наш стрибок був страшніший навіть за плавання човном Костомахи-Фло... До речі, Локвуде, коли вона сьогодні завітає до нас?
— О шостій. Я досі не знаю, чи варто запрошувати її на вечерю, та нам треба якось віддячити їй. Краще б подарувати їй тонну льодяників з лакрицею... До речі, чи розповідав я вам, як Вінкменові люди нас вистежили? У Вінкмена є шпигун, що працює в ДЕПРІК. Коли ми з Люсі вперше завітали до його крамниці, він довідався через цього шпигуна, які агенти ведуть справу з дзеркалом. Отож під час аукціону він уже чудово знав, хто ми такі. Послав за нами своїх мамул, а ті слідкували за нами аж до кладовища.
— Не дуже приємно, що Вінкмен знає наші імена, — зауважив Джордж.
— Сподіваюсь, що найближчим часом до нас йому буде байдуже...
— Ще одна річ, — додала я. Ця думка непокоїла мене вже кілька днів, та лише зараз, серед сонячного спокійного дня, я наважилась поділитися нею. — Коли ми тоді засіли в бібліотеці у «Фіттес», то бачили, як Пенелопа Фіттес розмовляє з отим чолов’ягою... Вона ще передала йому коробку. Не знаю, чи помітили ви її...
— Я не помітив, — відповів Локвуд. — Я мусив дивитись в інший бік.
— А я заховався під столом. Там було неймовірно тісно, — пояснив Джордж. — Я міг бачити тільки...
— Я й гадки не маю, що було в тій коробці, — провадила я, — але на ній було вирізьблено дивний символ. Джордже, пам’ятаєш ті окуляри, які ти поцупив у Ферфекса в Кумб-Кері-Голлі?
— Не просто пам’ятаю, — Джордж пошукав серед мотлоху на своєму письмовому столі. — Вони тут у мене. — Він подав мені окуляри — товсті, еластичні, з кришталевими лінзами. Останні місяці ми пробували їх досліджувати, та врешті майже нічого не довідались.
— Ну й стіл у тебе! — вигукнула я. — Точнісінько як у Джопліна... Бачиш — тут, на лінзі, зображення арфи? Такий самий символ, як і на коробці панни Фіттес!
— Цікаво. Це не схоже на емблему жодної з відомих мені компаній, — зауважив Локвуд. — Джордже! Може, це знак якого внутрішнього департаменту агенції «Фіттес»?
— Ні. Принаймні, не офіційний знак. І взагалі, ця їхня зустріч була якась дивна. Про що могли говорити панна Фіттес і цей молодик? Може, про якусь організацію? Я нічого не міг розчути, бо затулив собі вуха колінами...
Він зняв свої нові окуляри й хотів був уже витерти їх об светр, та схаменувсь і врешті знову почепив їх собі на ніс.
— Не переймайся, — зауважила я. — Протирай собі окуляри як хочеш. Ти більше нічим не схожий на Джопліна.
Локвуд, що саме порався з черговим коржиком, кивнув:
— І справді, нічим. Джоплін був самотній дивак, одержимий думкою про смерть. А ти... — він простяг мені тарілку, — хочеш коржик, Люсі?
— Дякую.
— А я... — підказав Джордж.
Локвуд усміхнувся:
— А ти... маєш принаймні двох друзів. Еге ж? — він поставив тарілку на стіл. — Отут я й підходжу до того, що давно вже хотів зробити.