— Просто цікаво, що там може бути? Минулого тижня я питала в нього, та він у відповідь мало не випхнув мене геть.
— Це означає, що тобі краще забути про ті двері, — пояснив Джордж. — Цей будинок — не наша з тобою власність. Якщо Локвудові хочеться тримати щось у секреті — виходить, це має для нього вагу. Я б на твоєму місці облишив ці спроби.
— Просто шкода, що він так ховається від нас, — щиро сказала я. — Мені аж ніяково.
Джордж насмішкувато пирхнув:
— Та годі вже! Тобі просто подобаються всі ці таємниці довкола нього. Так само, як цей його замислений, відчужений погляд, ніби він міркує над найважливішими речами. А ще тобі до вподоби, як спритно він гасає з рапірою... Тільки не заперечуй. Я знаю все.
Я поглянула на Джорджа:
— На що це ти натякаєш?
— Ні на що.
— Я лише хотіла сказати, — провадила я, — що не можна так замикатись у собі. Ми ж його друзі, авжеж? Чому він не може відкритись нам? Часом мені здається...
— Що тобі здається, Люсі?
Я рвучко обернулась. На дверях стояв Локвуд. Умитий, одягнений, із мокрим волоссям. Його темні очі дивились на мене. Я не знала, скільки вже він стоїть там.
Я нічого не відповіла — тільки відчула, як червонію. Джордж заходився порпатись на своєму столі.
Локвуд на мить перехопив мій погляд, а потім перевів очі — й показав нам невеличку прямокутну річ.
— Я зайшов, щоб показати вам оце, — пояснив він. — Запрошення.
Він метнув цю річ у повітря. Вона пролетіла повз Джорджеву простягнуту руку, ковзнула його столом — і зупинилась прямісінько переді мною. То була картка — тверда, сріблясто-сіра, глянцева. Вгорі на ній було надруковано здибленого однорога з ліхтарем на передньому копиті, а під цією емблемою — напис:
Агенція «Фіттес»
Панна Пенелопа Фіттес
І Почесна Рада агенції «Фіттес» запрошують
Ентоні Локвуда, А юсі Карлайл
та Джорджа Кабінса
на святкування 50-ї річниці
відкриття агенції «Фіттес».
Стренд, субота 19 червня, з 20:00 до 1:00.
Форма одягу — вечірня.
Просимо надіслати відповідь про участь
Я втупилась у картку, забувши про своє збентеження:
— Пенелопа Фіттес? Запрошує нас на вечірку?!
— Це не просто вечірка, — пояснив Локвуд. — Це вечірка року. Хто-небудь із вас бував на такій вечірці?
— А чому вони запросили нас?— Джордж дивився на картку з-за мого плеча.
— Бо ми — одна з найвидатніших агенцій, — трохи ображено нагадав Локвуд. — До того ж Пенелопа Фіттес — наша приятелька. Пам’ятаєте, як ми знайшли в Кумб-Кері-Голлі — під Сходами, що Кричать, — тіло друга її дитинства? Як його звали — здається, Сем? Вона тоді написала нам листа з подякою! І, можливо, взяла до уваги наші подальші успіхи...
Я підняла брови. Пенелопа Фіттес, голова відомої агенції й онука славетної Маріси Фіттес, засновниці психологічних досліджень, була однією з найвпливовіших осіб країни. Під її дверима чекали на прийом міністри. Її думки щодо Проблеми друкувались в усіх газетах і обговорювались в усіх вітальнях. Вона нечасто залишала власні апартаменти, проте тримала свою фірму в залізному кулаці. Я вельми сумнівалася, що її справді цікавлять «Локвуд і К°», хоч якими суперовими ми були.
Та водночас перед нами лежало запрошення.
— Дев’ятнадцятого червня, — пробурмотіла я. — Найближчої суботи.
— То ми... підемо? — запитав Джордж.
— Звичайно, підемо!— відповів Локвуд.— Це чудова можливість налагодити деякі зв’язки! Там будуть усі титани — голови агенцій, великі цабе з ДЕПРІК, виробники солі та заліза, можливо, навіть президент «Світанку»... Не можна згаяти такої нагоди познайомитися з ними!
— І справді, краще не вигадаєш, — пробурмотів Джордж. — Вечір у людній, просмерділій потом кімнаті, в товаристві десятків старих, гладких, нудних бізнесменів... Краще вже зіткнутись із Блідим Смородом — він так само бундючний!
— Тобі бракує уяви, Джордже, — невдоволено заперечив Локвуд. — А в компанії привидів ми й так проводимо забагато часу. — Він простяг руку й постукав нігтем по склянці з привидом. Вона тихо дзенькнула. Плазма в склянці на хвилину збурилась і знову заспокоїлась. — Щось це не дуже додає здоров’я — отак тягати з собою духа...
— Отут уже я не згоден, — насупився Джордж. — Цей привид набагато важливіший за всяку вечірку. Якщо вивчити його як слід, це буде справжній прорив! Ти тільки подумай, що відбудеться, коли з нами заговорить мертвий...
На стіні задзеленчав дзвінок — це означало, що за вхідними дверима хтось чекає.
Локвуд скривився:
— Цікаво, хто це? Ми нікому не призначали зустрічі.
— Може, це хлопчина з крамниці? — припустив Джордж. — Приніс нам овочі?
— Ні, — хитнула я головою. — Він повинен прийти завтра. Це, мабуть, новий замовник.
Локвуд узяв картку з запрошенням і заховав у кишеню:
— То чого ж ми стоїмо? Ходімо й погляньмо!
5
На візитних картках стояли імена: «Пан Пол Сондерс» і «Пан Альберт Джоплін». Через десять хвилин ці два добродії вже сиділи в нашій вітальні за чашками з чаєм.
Пан Сондерс — його фах на картці було означено як «очищення кладовищ», — правив, вочевидь, за головного. То був високий худорлявий чоловік із гострими ліктями й колінами, в старомодному вовняному сіро-зеленкуватому костюмі, що ледве вмостився на нашій канапці. На його кощавому, обвітреному обличчі з широкими вилицями грала усмішка, а примружені очі наполовину сховались під попелястими пасмами волосся. Перш ніж узяти чашку з чаєм, він акуратно поклав собі на коліна свій потертий фетровий капелюх зі срібною шпилькою на крисах.
— Дуже добре, що ви прийняли нас без попереднього запису, — мовив пан Сондерс, легенько вклоняючись кожному з нас по черзі. Локвуд, як і завжди, вмостився в своєму кріслі, а ми з Джорджем, тримаючи напоготові ручки й записники, посідали на сусідні стільці. — Справді дуже добре. Ви — перша агенція, куди ми сьогодні звернулись. Правду кажучи, ми навіть не сподівались до вас доступитись.
— Я дуже радий чути, що ми — на чолі вашого списку, пане Сондерсе, — лагідно відповів Локвуд.
— О, це лише тому, що ваша контора найближча до наших складів, пане Локвуде. Я — людина заклопотана, і ефективність — моя головна мета. П’ятнадцять років тому ми відкрили на Кінґс-Крос компанію з очищення кладовищ під назвою «Солодких снів». Це, до речі, мій партнер, пан Джоплін. — Він поважно кивнув у бік маленького чоловічка, що мовчки сидів поруч. Чоловічок тримав у руках величезну в’язку паперів і виряченими з подиву очима розглядав Локвудову колекцію пасток на привидів.
— Ми сподіваємось на вашу допомогу вже цього вечора, — провадив Сондерс. — У нашій компанії, звичайно, працює багато людей: копачі, водії екскаваторів, вантажники, техніки... і, зрозуміло, працівники нічної зміни. Проте цієї ночі нам потрібне втручання досвідчених агентів.
Він підморгнув нам і гучно відсьорбнув чаю. З обличчя Локвуда, наче пришпилена, не сходила чемна усмішка.
— То чого саме ви від нас хочете? І де ми маємо працювати? — запитав він.
— О, вам треба подробиць? Чудової — Сондерс умостився зручніше, закинувши руку за бильце канапи. — Ми працюємо на кладовищі Кенсел-Ґрін, на північному заході Лондона. Це кладовище наказано очистити. Згідно з новим розпорядженням поліції, ми повинні знищити всі АР.
Локвуд здивовано заморгав:
— Що саме знищити? Пробачте, я, здається, недочув.
— АР — Активні Рештки. Іншими словами, Джерела. Старі поховання бувають небезпечні й можуть завдати шкоди містинам по сусідству.