Флоран, справді, повертався після довгої прогулянки. Він переодягнувся у себе в конторі в інше пальто і взявся до своїх щоденних обов’язків,— поволі походжаючи уздовж проходів, стежив за тим, як миють прилавки. Йому здалося, що на нього якось дивно поглядають; рибні торговки перешіптувалися між собою, коли він проходив мимо, і лицемірно втупляли очі в землю. Він подумав, що йому знову готується якась неприємність. Від якогось часу ці жахливі товсті жінки ніколи вранці не давали йому спокою. Та коли він проходив біля рундука Мегюденів, то дуже здивувався, почувши, як стара солоденьким голоском промовляла до нього:
— Пане Флоран, вас тут допіру питав якийсь пан похилого віку. Він чекає на вас у вашій кімнаті.
Стара торговка, що розсілася на стільці, говорячи це, втішалася витонченою помстою, так що вся її величезна туша тремтіла. Проте Флоран їй не повірив і озирнувся на красуню Нормандку. Та, цілком помирившись зі своєю матір’ю, відкривала кран, плескала рукою по рибі і робила вигляд, наче нічого не чує.
— Ви певні, що це так? — перепитав він іще раз.
— О, цілком певна! Хіба ж ні, Луїзо? — казала стара вже різкішим тоном.
Флоран подумав, що, мабуть, до нього прийшли в якійсь важливій політичній справі, і вирішив піднятися до себе. Він уже хотів вийти з павільйону, коли раптом, мимохіть озирнувшись, побачив, що красуня Нормандка стежить за ним очима і обличчя в неї дуже серйозне. Він пройшов повз трьох плетух.
— Ви помітили? — прошепотіла мадмуазель Саже.— В ковбасній нікогісінько. Не така дурна красуня Ліза, щоб скомпрометувати себе.
Це була правда. Ковбасна стояла порожня. Фасад будинку, як і раніше, був залитий сонячним світлом і мав вигляд порядного житла, що чесно вигріває своє черево на ранковому сонечку. Вгорі на балконі гранатове дерево усе розквітло. Переходячи вулицю, Флоран по-приятельському кивнув головою Логрові з Лебігром, які, здавалось, вийшли на поріг винарні подихати свіжим повітрям. Ці пани посміхнулися до нього. Він хотів зайти у хвіртку, коли раптом у кінці темного вузького проходу перед ним майнуло бліде Огюстове обличчя,— воно з’явилось і зараз же зникло. Тоді він повернувся й зазирнув у ковбасну, щоб переконатися чи не чекає його тут пан похилого віку. Та він не побачив нікого, крім Мутона, що сидів на дерев’яній колоді; кіт поглядав на Флорана великими жовтими очима, подвійне підборіддя його обвисло, а вуса недовірливо настовбурчилися. Коли ж Флоран вирішив зайти у хвіртку, обличчя красуні Лізи з’явилось у глибині крамниці, з-за завісочки на скляних дверях.
Рибний павільйон завмер. Велетенські черева й груди стримували подих, чекаючи, поки інспектор зникне з очей. Тоді все почало рухатися: груди випиналися, черева мало не тріскалися від недоброго сміху. Фарс дуже вдався. Це ж було так смішно! Стара Мегюден трусилась від беззвучного реготу, наче повний міх, який спорожнювали . Її вигадка про пана похилого віку облетіла весь ринок і здалася всім торговкам надзвичайно дотепною. Аж тепер, нарешті, сухого довгаля візьмуть, і він не буде стирчати у всіх перед очима із своєю паскудною фізіономією і арештантськими очима. Торговки бажали йому щасливої дороги, сподіваючись, що їм тепер призначать на інспектора якогось вродливого хлопця. Вони бігали від прилавка до прилавка і ладні були танцювати навколо кам’яних столів, мов дівчатка, що вирвалися на волю. Красуня Нормандка поглядала на ці веселощі, суворо випроставши стан, боячись поворухнутися, щоб не заплакати; вона поклала руку на великого ската, щоб заспокоїти своє гарячкове хвилювання.
— Гляньте, гляньте на цих паскудних Мегюденів,— сказала мадам Лекер,— як вони хочуть позбутися свого приятеля після того, як виманили в нього останнє су.
— Ну, то що з того? Вони мають рацію,— заперечила мадмуазель Саже.— І знаєте, моя мила, час би вже припинити ці сварки... Адже ви дістали своє, дайте ж і іншим залагодити свої справи.
— Стара сміється,— зауважила Сар’єтта.— Нормандка не дуже весела.
Тимчасом у своїй кімнатці Флоран з покорою вівці дався в руки поліції. Поліцаї грубо кинулись на нього, чекаючи, мабуть, відчайдушного опору. Він лагідно попросив їх не тримати його. Потім сів, а люди почали пакувати його папери, червоні шарфи, пов’язки та значки. Ця розв’язка, мабуть, не здивувала Флорана; вона була для нього полегкістю, хоч він сам не хотів собі в тому признатись. Але Флоран страждав, згадуючи ту ненависть, що затягла його в цю кімнату. Він згадав бліде обличчя Огюста, опущені носи рибних торговок, слова старої Мегюден, мовчання Нормандки, порожню ковбасну. Він казав собі, що ринок був у змові, весь квартал зрадив його. Навколо Флорана мов здіймалися хвилі болота з цих брудних вулиць.