Ягайло останнім часом нічого сам не вирішує — він здався на розум Олесницького.
Монархи мовчать.
— Король повинен мати голову волоську, серце французьке, руки польські, ноги іспанські, — заторохтів блазень, припадаючи до колін Вітовта, він спонукає володарів до розмови.
Заговорив Вітовт.
— Ми, Ягайле, порадились з нашими вірними панами радою, і постанова наша така: я прийму корону від ревного католика імператора Сигізмунда, аби Литовське велике князівство уміцнити і в спадок нащадкам передати королівство — силою і просторами рівне королівству Польському. Дві корони не ослаблять, а зміцнять нашу унію.
— Дві корони, навіщо дві корони? — пролебедів Ягайло. — Я віддам тобі свою і впущу тебе на Вавель… Навіщо нам друга корона? — король безпорадно повернув голову до Олесницького.
— Панове, — погляд краківського єпископа вп'явся у пожовкле обличчя Вітовта, — чи не зволите послухати притчу, яка сплила мені на думку, коли великий князь Литви згадав про дві корони… Було це в Данії чи у Свеїв. Якийсь лицар закохався у королеву, за що його осліпили розпеченим мечем. Прийшов він до архієпископа просити зцілення. Той сказав: «Побудуй три монастирі і сім костьолів». У великому старанні лицар збудував тридцять монастирів і сімдесят костьолів, проте залишився далі темним. Нещасний лицар почав дорікати архієпископові, що той його обманув. «Ти піддався гордині, — мовив екзарх. — Зруйнуй те, чого я не велів тобі будувати, і прозрієш».
— Ой цуп, штири баби — один зуб! — покотився з реготом по долівці Генне.
Вітовт підвівся, спираючись обома руками на поруччя крісла, і застиг, згорблений, усе ще не вірячи, що його посмів так тяжко образити краківський єпископ.
— Ваша священність, чи не могли б ви мені пояснити… — проговорив тремтячими губами великий князь, позираючи то на Олесницького, то на Ягайла, який, здавалося, дрімав у фотелі.
— Можу, — відказав холоднокровно Олесницький, жоден м'яз не здригнувся на кам'яному обличчі. — Литовський князь піддався гордині і надто не в пору. Ми з'їхалися сюди, щоб об'єднатися перед загрозою Туреччини. Ми з'їхалися сюди, щоб об'єднатися проти схизми, яку розпалив у себе імператор Сигізмунд, давши чехам мученика Гуса — як знамено. Вітовт же плекає розкольницьку мету… Повіжте нам, ваша світлосте, — звернувся єпископ до імператора, — навіщо ви пропонуєте корону великому князеві Литви?
— Я вже сказав, — повернув від каміна голову імператор. — Щоб не дати поєднатися чеським і руським схизматам. Коронований Римом Вітовт матиме змогу власноручно, без краківського посередництва, приборкати православну церкву на Волині, Чернігівщині, Київщині, як це зробив Ягайло в Галичині.
— Ні, — мовив Олесницький, — ви прагнете роз'єднати польсько–литовські сили. Ви ж, великий князю, у своєму засліпленні і марнославстві, самі цього не відаючи, розпалюєте коромолу русинську. Та коромола вже знайшла собі ватажка, він сидить тут, у замку, а ім'я йому — Свидригайло. Ви примирилися з ним, а він за вашою спиною трактує з українними боярами й князями, які ще марять славою колишнього Галицько–Волинського князівства. Ви хочете з допомогою Свидригайла створити литовське католицьке королівство на зразок польського, а його вірний поплічник Федір Острозький разом з вождем гуситів Прокопом Лисим увірвалися на Шльонськ, зруйнували на Ясній Горі, що біля Ченстохови, монастир Павлинів і осквернили чудотворний образ Марії. Ви ще не знаєте про це?
— Горе, горе! — залементував блазень. — Молода шляхтянка без коханця, старе хутро без вошей, старий жид без багатства, Польща без матки боскої Ченстоховської! Горе, горе!
— Цить! — прикрикнув Вітовт на Генне і звівся на весь зріст. — Ваше преосвященство, я не владний над тими, хто покинув мій край. І не на мені лежить вина за Ченстохову. У Флоренції бунт ремісників придушили флорентійські гранди, у Франції Жакерію розгромили загони дофіна Карла. Ви ж з королем посилайте своє військо на Шльонськ, адже про це і просить вас імператор. А в Литві я сам знайду силу приборкати коромолу. I Свидригайла — теж, якщо б він посмів виступити проти мене. А треба вам моєї допомоги — шліть послів у Вільнюс. Я закриваю конгрес, на якому мене ображено: своєю притчею ви дали мені зрозуміти, що ні я, ні мій народ не вільні… Ваша світлосте, — повернувся князь до Сигізмунда, — я не міняю рішення і ждатиму корони у своїй столиці.