— Хто ти? Дівчино! — нарешті спромігся він намову. Настя потягнулася до нього, мов квітка до сонця.
— Я Жданова сестра — Настя… Жона хана Туглія… Власне, полонянка… А ти хто?
— А я — Янь… Тобто — Іван, син новгород-сіверського тисяцького Рагуїла, я кщо чувала…
Він підійшов до джигітів і розвів їхні списи. Ті, видивившись на багате вбрання бранця і думаючи, що це сам князь Ігор, розступилися, даючи дорогу Насті.
Янь узяв Її за руку, повів до юрти.
— Дякую, Яню, — шепнула Настя. — А то ці цербери…
— Коли б мені крила, то я соколом злинув би в небо і вирвав тебе з пазурів цих степових стерв'ятників, красуне! — запально вигукнув Янь. — Хіба твоє місце тут?
— Я з радістю полетіла б з тобою, мій соколе! — не менш палко відгукнулася Настя, стискуючи парубкові руку. — Від цих полинів, від цих табунів, від гірких димів, від свого старого осоружного хана-мужа! На край світу!
У них, видно, були однакові серця, однакові душі — палкі, вразливі, безпосередні, влюбливі, і досить їм було обмінятися поглядами, доторкнутися одне до одного пальцями рук, як від цих поглядів і дотиків, як від удару кресала об кремінь, раптово спалахнув вогонь.
— Ждане, сестра прийшла! — гукнув у юрту Янь і шепнув Насті: — Ти приходитимеш до нас? Приходь!..
— Не часто… Але якщо ти зможеш, то прийдеш до мене…
— А хан?
Хан Туглій натякав, що скоро піде в похід…
— У похід? Куди?
— А куди ходять половці? Звісно, на Русь… Кляті!
Вийшов Ждан. Зрадів сестрі — обняв, поцілував.
— Дякую, що прийшла.
— Принесла вам ласощів, бо хтозна, чи нагодують тут. — І всунула Жданові в руки кошика.
— З голоду не помремо. Кумис і м'ясо дають. Від одніс кошика в юрту і зразу ж повернувся, щоб розпитати сестрицю про її життя, та Настя раптом метнулася тікати.
— Кончак! — показала вона в бік половецького селища і шаснула в кущі, що густо кучерявилися по березі.
З юрти вийшли Ігор і Славута, примружилися проти сонця.
До них наближався загін вершників. Попереду на гнідому огирі горбатився Кончак. Від його могутньої статури віяло нестримною дикою силою і хижістю. Він чимось скидався на степового беркута: гострий погляд вузьких очей, гачкоподібний, злегка приплюснутий при кінці ніс, чіпкі руки…
Сторожі-джигіти завмерли перед ним у шанобливому поклоні.
Не злазячи з коня, Кончак привітався:
— Здоровий будь, княже! Привіз я тобі твого тисяцького, як ти просив, — ось він! — і показав на РагуЇла. Той зліз з коня, вклонився князеві, а Кончак повів далі: — А забираю боярина Славуту, якого викупив його племінник Самуїл, київський купець і мій приятель… Вони сьогодні ж, негайно від'їжджають додому… Гадаю, що це добра нагода для тебе, княже, сповістити кого слід, щоб готували викуп… За тебе — дві тисячі гривень, за князів — по тисячі, за думних бояр — по двісті, за воєвод — по сто, а дружинників і простих воїв обміняємо на наших бранців, яких на Русі також достатньо… Чим швидше прибуде викуп, тим раніше поїдеш до своєї Ярославни, княже… Що хочеш передати додому, кажи, бо я поспішаю і Славуту зараз візьму з собою. Самуїл уже зібрався в дорогу…
Ігор обняв боярина, заглянув в очі:
— Учителю, я каюся, що не послухався тебе, — промовив глухо, з болем. — Але є каяття, та нема вороття!.. У тому, що трапилося, один я винен — і більше ніхто! Так і на Русі скажи — один я!.. Єдиним виправданням для мене є те, що бився на полі бою, скільки сил мав! Всі князі, бояри, воєводи і вої билися ще краще. Звідси скачи прямо в Путивль до княгині Євфросинії — розповіси, як усе було… Ну, сам знаєш… Скажи, хай відправить заупокійну молитву за убієнних, а молебень — за живих… Знаю, що такого викупу, якого хочуть хани, не тільки моє князівство, а й Чернігівське не назбирає. Тож хай просить батька, князя Ярослава Галицького та Святослава Київського… Хоча на Святослава надія мала — не друг він мені, не друг…
— Як і ти йому, Ігорю, — тихо вставив Славута.
— Мабуть, що так, — погодився князь. — Ну, їдь! І хай бережуть тебе всі святі!
Він обняв Славуту, поцілував у лоба. Розчулений Славута поцілував князеві поранену руку.
— Там у моїй торбині залишилася мазь — прикладатимеш до рани, Ігорю… І хай береже тебе бог!
Він ще раз поцілував князя, обняв Ждана, Яня і РагуЇла, що приєднався до них, і сів на коня, яким приїхав тисяцький. Помахав рукою: