Ігор важко зітхнув.
— Який же я був нерозумний, учителю, що не послухався тебе!.. Скільки разів давав ти слушні, як тепер мені стало ясно, поради, а я… Е-е, та що говорити! Є каяття, та нема вороття!.. От мушу йти з поклоном до Святослава та Рюрика, щоб дали військову силу для захисту Посем'я, грошей — для. викупу полонеників, зброї — для оснащення і спорядження нового війська. Бо який я князь без війська? А війська без зброї не поставиш! Людей зберу, та чого вони варті без мечів, луків, списів та іншого військового обладунку!.. За цим приїхав! Що великі князі скажуть на це? Як гадаєш?
Славута відповісти не встиг. Розчинилися двері — і молодий служник вніс на великій дерев'яній мисі вечерю: м'яса тушкованого та судака вареного, хліба з тмином та пирогів з капустою, куманець солодкої сити медяної, жбан холодного сирівцю. Поставивши все це на стіл, простелив князеві і бояринові на коліна вишиті рушники, щоб витирати руки, і зник так же тихо й непомітно, як і зайшов.
Розмова на якийсь час припинилася. Славута наповнив келихи ситою і проникливе, з любов'ю глянув на гостя.
— Ти живий, княже, і на волі, а це найголовніше… За твоє здоров'я!
— Дякую, вчителю. І за твоє здорові! Вони заходилися біля смаженини та смачного дніпровського судака. А коли перше, найсильніше почуття голоду втамували, Славута відклав ложку.
— На твоє запитання, Ігорю, відповісти мені нелегко. Бо хто відає, на яку ногу завтра встане Святослав або Рюрик?.. Однак, я гадаю, ні в одного, ні в другого немає підстав відмовити тобі у допомозі. Допомагаючи тобі, вони захищатимуть і свої володіння, і всю Русь. Та й я докину слово за тебе… До речі, Святослав уже ділом допоміг тобі — послав на Посем'я своїх синів, і ті витурили звідти Кзу! Допоможе й зараз. Війська дасть, а може, і грошей… А от про зброю — не знаю. Навряд. Зброя — то найбільше, многоцінне багатство князівське. А тобі ж ЇЇ немало треба!
По Ігоревому обличчю промайнула тінь.
— Немало… Адже вся моя зброя в руках кочовиків…
— Скільки ж?
— Щоб заново озброїти таке військо, яке я вів до Дону великого, потрібно вісім тисяч мечів, луків, списів, щитів, ножів, сідел… А ще ж одяг, взуття…
— От бачиш!.. Думаю, ні Святослав, ні Рюрик не дадуть тобі і десятої частини того, що ти попросиш у них…
— Що ж мені робити? — в Ігоревому голосі забринів відчай.
Славута поклав теплі долоні на міцно стиснуті князеві кулаки.
— Вихід є!
— Який?
— Треба поклонитися не тільки великим князям, а й київському купецтву! Воно постачить тобі і зброю, і одяг, і взуття для цілої дружини!
— Київське купецтво! — розчаровано вигукнув Ігор. — Та воно й слухати мене не захоче! Купцям потрібне золото, срібло! А де я його візьму? Після того, як я викуплю з неволі брата, племінника, сина, воїв своїх, я жебраком піду по Русі!
— Якщо розумно повести діло, то зброю тобі постачать у борг.
— У борг? Це зневага для мене!
Ти гордий, Ігорю. А коли подумати, то нічого зневажливого в цьому немає… Святослав не раз користувався купецькими позичками. Рюрик теж.
— Ну, гаразд, згоден… Та як це зробити? Не стану ж я переступати поріг кожного купецького дому!
— І не треба. Поклонишся Пирогощій богоматері!
Ігор спантеличено закліпав очима.
— Не розумію.
— Що ж тут розуміти! Адже ти маєш намір відвідати хоч один київський храм… Хіба не так?
— Звичайно. Я хочу побувати або в Софії, або в Кирилівській церкві, де похований мій старий — великий князь Всеволод…
— Ну, так от, побуваєш на Подолі, в Пирогощій церкві.
— В Пирогощій? Але ж це зовсім невеликий, незначний, нічим не примітний храм! — вигукнув здивований Ігор.
— Ну й що? Зате це храм київського купецтва! Там ти зустрінешся з найбагатшими людьми Києва і потолкуєш з ними… Я теж поговорю, Самуїл замовить слово — от, дивись, і буде діло!
Ігор задумався.
— Невже це можливо?
— Це єдиний шлях до купецької казни, — упевнено відповів Славута. — І ним ти повинен скористатися! А щоб тобі поталанило на цьому шляху, ми вихилимо ще по одному келишку…
— Тільки не сити, — заперечив Ігор. — З дороги хочеться сирівцю. Кияни уміють його готувати.
Довго ще сиділи вони удвох за столом, згадували давноминуле, якого обидва були учасниками або свідками. Згадували і те, що зовсім недавно відшумувало кривавим вином у степу Половецькому, на берегах бистрої Каяли… Ігор повідав про життя в полоні, про Овлура[84], про свої вагання — тікати чи не тікати, про втечу і ті жахливі плюндрування, яких завдав Кза Посем'ю.
84
Овлура Ігор пізніше одружить з дочкою Рагуїла, наділить землями та іншими угіддями, і колишній половецький чабан стане руським боярином.