Выбрать главу

Значний інтерес викликає образ поета, вихідця з простого народу, а тепер — боярина Славути, який після невдалого походу Ігоря написав славнозвісну поему «Слово о полку Ігоревім». Немає сумніву в тому, що образ автора «Слова» був найскладнішим творчим завданням Володимира Малика. В науці до цього часу йде дискусія про те, ким був автор «Слова», якому князеві служив, чи був він учасником походу, коли писав поему. Слід віддати належне письменникові: його відповіді на ці та інші питання грунтуються на солідних наукових концепціях і серйозних заперечень не викликають. Історики, прихильники інших гіпотез, можуть знайти якісь суперечності в тлумаченні образу автора «Слова», але перед читачем він постає живою людиною зі своєю біографією, своїм характером, своїм духовним світом. Письменник досить переконливо показав, як із хлопчини-сироти Славута виріс у талановитого дружинного співця, мудрого книжника, найосвіченішу людину свого часу. Будучи далекоглядним політичним діячем і палким патріотом, він бачив загрозу Руській землі і силою-художнього слова намагався вплинути на сучасників, щоб відвернути її. В цьому — основна ідея і основний пафос створеного ним «Слова о полку Ігоревім».

Крізь весь роман Володимира Малика проходить ще один образ, на якому хотілося б зупинитися, — це образ черлених щитів як символ рідної землі і єдності всіх живих сил народу перед лицем смертельної небезпеки. Щасливо знайдений вісімсот років тому геніальним поетом, цей образ, використаний у романі сучасним письменником, і сьогодні хвилює наші серця, як хвилював він далеких предків, і сьогодні легко сприймається як уособлення одвічної ідеї захисту Вітчизни. Могутніми і нездоланний здаються нам витязі з черленими щитами — стародавні русичі, що могли помилятися, але завжди сміливо, мужньо ставали супроти ворога, щоб чужинська шабля не перетнула тонкої нитки життя народу, яка єднає його минуле, сучасне і майбутнє.

М. Ф. ГЕТЬМАНЕЦЬ,

доктор філологічних наук

Русичи великая поля

чръленыя щиты прегородиша!

«СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ»

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

1

Місяць лютий літа 1184-го видався на Посуллі, як і по всій Руській та Половецькій землях, сніжним і суворим. Ріки й озера закувало міцним крижаним панциром, степи лежали під товстим покровом сліпучо-білого снігу мертві, безмовні, а соснові бори та березові гаї, здавалося, дрімали в холодному тихому сні, осяяні блискучим сонцем.

Лише звірі та птахи іноді порушували цю застиглу морозяну тишу. То раптом десь на видноколі застугонить мерзла земля під копитами тарпанів[1], що, збиваючи снігові вихори, мчать хтозна-куди, то з глибокого байраку долине вовче виття, то з голубого неба шугоне зі свистом униз, на здобич сокіл-гострозорець.

Ось такої сонячної морозної днини по засніженій рівнині, що розкинулася між річками Хоролом та Сулою, поволі їхали на захід, з Половецької землі в Руську, два вершники — старий і молодий. Обидва в латаних, ношених-переношених, але теплих — вовною назовні і вовною всередину половецьких кожухах, що сягали колін, у волохатих баранячих шапках та стоптаних постолах з кожушини, підшитих цупкою повстю. Їхні коні були худі, стомлені і через силу брьохалися в глибокому снігу, ледве волочачи ноги.

Один з верхівців, старший, бородатий, зігнувся, важко дихав, безупинно хапався за груди і натужно заходився хрипким кашлем. Молодший їхав поруч і підтримував свого супутника, щоб не впав з коня, а коли той задихався і закочував очі під лоба, розпачливо шепотів.

— Чекай, отче, не вмирай!.. Скоро-скоро Сула… А на тім боці. — Руська земля… Переяславська… Там — свої люди, не дадуть загинути… Доберемося додому… На Сейм…

Коли старшому ставало легше, він збивав з бороди паморозь, з натугою і гіркотою в голосі відповідав:

— Додому?.. Не доберуся я вже додому… Відчуваю, як тануть мої сили… Як пече в грудях і ноги холонуть… Клята Половеччина всі соки висмоктала… Три роки неволі, поневірянь, голоду та побоїв далися взнаки!.. Був як дуб, а став як висохла билина… Туга серце сточила, мов іржа залізо, — за спаленою хатиною, за порубаними дітками найменшими, за нашою матір'ю, що десь у бусурменському полоні невтішно сльози ллє, якщо жива, за Настею, твоєю сестрицею, яка стала, кажуть, наложницею у поганина-половчина… Один ти в мене залишився, Жданку, бо Іван хтозна чи живий… Одна моя надія — ти… Сподіваюся, що доберешся на рідну землю і пустиш у неї коріння… Щоб рід наш не перевівся!

вернуться

1

Тарпан (тюрк.) — дикий кінь. До 16–19 ст. був досить поширений у Степу й Лісостепу Європи. Предок свійського коня.