Йому стає тепло, Кончак нарешті щезає, і міцний сон склеплює важкі ханські повіки.
Прокинувся він від того, що Настя шарпала за плече.
— Що таке?
— Вставай, хане! Уже день надворі! Кончак прибув!
Туглій враз схопився. Сон як вітром здуло. Настя була одягнута по-святковому.
— Кончак? Звідки?
— Хитріший за тебе… Повертався іншим шляхом… Туглій швидко одягнувся, підняв полог. У вічі вдарило яскраве проміння весняного сонця. Це вперше за багато днів небо очистилося від хмар і над степом повіяло справжньою весною.
Хтось підніс казанок теплої води, що пахла димом багаття, хан хлюпнув кілька пригорщів собі на обличчя. Настя, рум'яна, русокоса, подала рушник, щоб утертися.
— Чому не розбудила раніш?
— А навіщо? Люди стомилися, потребують спочинку. Ти теж стомився, старенький мій. І так солодко спав!..
— Але ж Кончак…
— Він щойно прибув… Ночував з військом і полоном за горою, в сусідній долині. А вранці його сторожа наткнулася на нас… От і приїхав навістити… Та ось і він сам!
Поміж юртами їхало кілька вершників. У передньому ще здалеку Туглій упізнав великого хана, кинувся назустріч.
Кончак легко зіскочив з коня, нагнувся, бо був вищий за Туглія на цілу голову, і, обнявши його, поплескав широкою, мов весло, долонею по спині.
— Чув, чув про твою біду… Сам винен, що відокремився від мене… Князі думали, що я з Дмитрова. піду понад Сулою вниз до Дніпра, а звідти — на Оріль і на Тор. Там мене і шукали — біля Лохвиці чи біля Лубна. А я, не будучи дурнем, рушив прямо на схід сонця, обійшов верхів'я Хорола, обминув усі можливі шляхи уруських дружин і лише за Ворсклою повернув на південь. Ішов я, переобтяжений здобиччю, поволі, зате, як бачиш, безпечно. Полону — не злічити! Кожному воїнові дісталося…
Туглій скривився, схлипнув.
— Тобі можна радуватися, хане… А мені?.. Ти набрав полону, а моїх родовичів побрали у полон руські князі та мерзенні чорні клобуки. Якщо половина врятувалася, то й добре. І що маю тепер робити? Людей утратив, полон і здобич загубив…
Кончак підморгнув Насті.
— Якщо віддаси мені, старий, молоду жінку, то я тобі відділю кілька сотень полонеників, щоб ти обміняв на своїх.
Туглій настовбурчив рідкі вуса, закліпав очицями.
— Жартуєш, хане? — і визвірився на Настю і всіх, хто стояв поблизу: — Ану, геть звідси!
Кончак гучно зареготав, аж коні, що стояли віддалеки, прищулили вуха.
— Га-га-га! Злякався? Бережи свою любку, а то вкраду!.. Та ну, не насуплюйся. Жартую я… Таких красунь веду нині не одну — на всіх ханів вистачить! Пай-пай!
Туглій повеселів.
— То справді даси полонеників на обмін?
— Дам… Повинні ж ми виручати один одного!
— Дякую, хане… А в мене для тебе теж є подарунок.
— Який?
Туглій плеснув у долоні, наказав привести полонених.
— Ось тобі для втіхи! — поставив перед Кончаком бранців. — Чорні клобуки! Зрадники! Батько і син… Роби з ними, що хочеш, — повісь, четвертуй, утопи чи на вогні спали! Ніякі тортури не будуть для них замалиіми!
Кончак втупив у полонених суворий погляд. Довго дивився мовчки.
— Скільки у тебе синів, старий? нарешті спитав Аяпа.
— Один, великий хане, всього один залишився. Куном звати, — вклонився той. — Інші загинули…
— Всього один, кажеш… А тепер і цього позбудешся!..Чув, що сказав хан Туглій? Віддає він вас обох мені, щоб я вигадав кару, варту вашої вини…
Аяп уклякнув на коліна, охопив руками Кончакові ноги.
— Мене карай, хане! Дурного Аяпа! А сина не чіпай… В чому він провинився? Він народився на Росі, виріс там, то вже його батьківщина… А я народився в степу, я перейшов жити під владу київського князя… Я… Мене карай!
— Обидва ви негідники! І обидва заслужили найлютішої смерті! — загримів Кончак, а потім раптом стишив голос: — Але я можу пощадити вас обох…
— Обох? — прошепотів Аяп, оглушений страшними погрозами.
Він випустив Кончакові ноги і, все ще стоячи в мокрому снігу на колінах, підвів очі вгору. У них блиснула маленька, як іскорка, надія.
Кончак пильно дивився йому в тьмяні зіниці і думав: «Цей заради сина піде на все». А потім повернувся до Туглія.
— Залиш нас, хане, одних. Я хочу поговорити на самоті. А тим часом приготуй верхового коня, зброю для вершника та торбину з харчами в далеку дорогу…
— Гаразд, хане, — не питаючи, для чого це все потрібно, Туглій мовчки поколивав до своєї вежі, де на нього ждали родовичі.