Белуківна зрозуміла, що чоловіки хочуть залишитися самі, і повела княгинь на свою половину. А князі, зручніше всівшись за столом, почали обмірковувати становище, що склалося в південно-руських князівствах внаслідок несподіваної війни між Володимиром та Ігорем.
— Зібрати снем[34], — запропонував Всеволод Чермний, — і на ньому помирити їх!
— А якщо вони не помиряться? Або лише вдадуть, що помирилися? — заперечив його брат Володимир. — І та іскра таємно тлітиме і далі, аж поки знову не спалахне!
— То силою змусити! — вигукнув молодий княжич Олег.
Рюрик усміхнувся:
— Силою! Щоб повернулося старе? Щоб знову розгорілася на Руській землі міжусобиця між Ольговичами і Мономаховичами? Ні, краще обійтися без сили… Ми не повинні забувати іншої загрози — половецької. Ще ніколи половці не були такі згуртовані і такі сильні, як тепер! Якщо між князями спалахне явна ворожнеча та переросте у справжню війну, яку ми з князем Святославом розумом погасили кілька літ тому, то половці неодмінно скористаються такою щасливою для них нагодою і нападуть на Русь. І бог відає, чим все це може скінчитися…
— Якщо князі дозволять слово мовити… — подав голос боярин Славута.
— Говори, Славуто, говори, — кивнув головою заклопотаний Святослав.
— Князь Рюрик правильно мислить: Ігоря з Володимиром не силою, не зброєю треба мирити, а добрим словом. — Славута обвів поглядом своїх ясних очей присутніх і, не почувши заперечення, повів далі: — Однак боюся я, що нелегко це буде зробити. Обидва вони молоді, гарячі, честолюбні… Мабуть, найкращий вихід — закликати обох до нового походу, якщо такий передбачається, щоб спільна мета поєднала їхні серця.
Святослав на знак згоди хитнув головою.
— Я так гадаю: не ждати, поки Кончак, Кза і Коб'як об'єднаними силами вдарять на Київ чи Переяслав. Зимовий наскок ханів Кончака і Туглія — то лише розвідувальний похід. Кончак розпочав нищити городи по Сулі, і тепер йому відкритий шлях у глиб Руської землі.
— То треба вдарити на нього раніш! Не дати йому змоги потоптати наші села і городи! — вигукнув Всеволод Чермний.
— До цього я й веду… Закличемо всіх князів — і з Київської, і з Сіверськоі, і з Волинської, і з Смоленської, і з Галицької земель — та спільними силами і вдаримо!.. Похід Ігоря не приніс відчутної перемоги. Навпаки, приніс тугу й нещастя Руській землі. Кончак буде сміятися з нас, коли дізнається, як закінчився цей нещасливий похід. Тож, щоб не сміявся, не радів дочасно, ми зберемо всю силу Руської землі і погромимо його в половецьких степах!
— А коли ж вирушимо? — спитав княжич Володимир.
Святослав задумався.
— Щоб підготуватися як слід, потрібен час. Ми з Рюриком пошлемо гінців до князів, щоб прибули з дружинами до Києва на кінець травня. А ти, Самуїле, — повернувся він до купця, що з Жданом сидів у кінці столу, — як тільки підсохне, вирушай у половецький степ. Вивідай, де будуть цього літа половецькі кочів'я, які наміри Кончака та Коб'яка. Мусиш повернутися додому в останню неділю травня. Якщо ж затримаєшся, то ждатимеш нас біля Переволочної — там ми будемо переправлятися через Дніпро…
— Зрозумів, княже.
— А твій молодий друг Ждан, — вів далі Святослав, — як я вже помітив, кмітливий хлопець. Я хочу послати його з листом до Ігоря… Треба висловити князю наше невдоволення ним і закликати до нового походу. Хай готується зі своєю братією!
— Хай готується! — погодився з думкою Святослава Рюрик. — А я пошлю подібного листа Володимирові Глібовичу.
Ждан не сподівався такого повороту подій, їхати від Любави куди б то не було, а особливо до Ігоря, який хтозна-як подивиться на втікача, він не хотів би. Та як заперечиш великому князеві?
Його замішання помітив боярин Славута.
— Княже, а чи зручно посилати Ждана? Він був конюшим Ігоря і втік від нього з Глібова, та ще й з князівськими кіньми… Як би Ігор під гарячу руку…
Святослав перебив Славуту:
— Зручно. Я це передбачив… Жданові нічого боятися. Якраз у нього буде добра нагода повернути князівських коней, чесно розповісти про все, як було, і виправдатися перед князем. Ігор гарячий, запальний, це всім відомо, та разом з тим він чесний, тож зрозуміє, що Ждан інакше вчинити не міг… А я з свого боку замовлю слово.
Ждан мовчки вклонився. Втручатися в розмову князів він не смів. Уже те, що сидів за князівським столом, було для нього неймовірно високою честю, і він розумів, що зобов'язаний таким до себе доброзичливим ставленням князя неабияким вістям, які він приносив, а також заступництву Славути і Самуїла. Не виключено, що й сам Святослав уподобав сміливого, розумного юнака і мав намір використати його в своїх цілях.