Зійшовшись на тому, що похід проти Кончака неминуче потрібний, князі ще довго обмірковували, як краще, коли, якими силами провести його, кого з князів закликати до участі в ньому, яким шляхом іти — Залозним, тобто по лівому березі Дніпра, по Дніпру на човнах чи по правому березі… А коли все було обговорено і розмова почала затухати, Рюрик гукнув Белуківну і показав на стіл:
— Княгине, вели змінити нам блюда!
Округлий вид Белуківни розплився в веселій усмішці, блиснули сліпучою білизною її рівні білі зуби, заіскрилися чорні очі, і вона з лукавинкою в голосі, в якому вчувався далекий відгомін половецької говірки, запитала:
— І жіноцтву можна приєднатися?
— Ну, звичайно, люба, — відповів князь Рюрик.
3
Тисяцький Шварн, немолодий, рудобородий чолов'яга з важкими олов'яними очима і крупним гачкуватим носом, влетів у князівську хоромину задиханий, засапаний, мовби за ним хто гнався. Ще з порога гукнув:
— Княже, біда!
Володимир з княгинею Забавою і двома малими дітьми сидів за столом — снідав. Ранкове сонячне проміння проривалося крізь вузькі шибки високих вікон і пустотливими зайчиками скакало по барвистих глазурованих плитках, якими було облицьовано стіни хоромини. Смачний сніданок, веселе пустування дітей, мила усмішка красуні-княгині, грайливі зблиски сонця — все це настроювало на мирний лад, тому переполошений вигляд тисяцького і його різкий окрик не відразу дійшли до свідомості князя. Він відклав ложку.
— Що там — половці чи пожежа?
— Гірше, княже! На Глібів напав Ігор з дружиною сіверською, спалив город і поділ, а людей посік!
Володимир схопився. Обличчя його почало бліднути.
— Ігор? Де він тут узявся? Хто сповістив про це?
Шварн плеснув долонями, гукнув у розчинені двері:
— Івашку, зайди! — і пояснив князеві: — Це глібівський закуп[35]…
До хоромини боязко вступив молодий дужий смерд у білих полотняних штанях та личаках, у потертому латаному кожушку, підперезаному обривком мотузка. Мнучи в руках облізлу заячу шапку, схилив у поклоні скуйовджену кудлату чуприну.
Князь підійшов, похмуро кинув:
— Коли це трапилося?
— Вчора після обіду, княже. На Глібів налетіли севрюки зі своїм князем. Лютували, мов половці! Вбивали всіх без розбору, хапали жінок і дівчат, грабували хижі й комори, ввірвалися в город… Я їздив по дрова в ліс і тому врятувався…
— А де ж була сторожа? Де був тіун Карпило?
— Ніхто ж не ждав нападу.
— Не ждали нападу… Смердячі пси! Лежні! Карпила варто повісити, якщо живий! Проґавив ворога, впустив в город, не захистився! Я давно помічав, що він дбає лише про себе! А для князя зледачів! Його щастя, якщо загинув разом зі всіма! — Володимир на якийсь час замовк, утупивши в смерда невидющі очі, довго щось думав, потім тихо запитав: — А Ігор? Він ще там?
— Був ще там, як я залишав Глібів…
На Володимира страшно було дивитися. Гнів спотворив його вродливе обличчя. Видно, лютував на Ігоря і водночас досадував на себе, що дав привід Ігореві для нападу, а головне, що не вберіг свою землю і сроїх людей від його помсти.
Івашко стояв ні живий ні мертвий — зіщулився, втягнув голову в плечі і, мабуть, ждав, коли князівський гнів впаде на нього.
Тим часом підійшла перелякана княгиня Забава. Світло-червоне платно вільно облягало її стан. В очах стояли сльози. Вона оперлася Володимирові на руку, прихилилася до його плеча.
— Що, княже, війна? З Ігорем?
— Так, війна! Він завжди не любив мене! Ненавидів! Я відомщу йому!
— Але ж ти перший, княже, образив його! Наслав на його землю свої полки!
— Я не вбивав його людей! — підвищив голос Володимир. — Я пошарпав кілька його городків і сіл — і всього… А він пролив кров!
— Княже, я поїду в Чернігів до батька, до князя Ярослава, він помирить вас…
— І не думай про це! — Доки житиму, не пробачу Ігореві! Я зараз наздожену його і покараю збройною рукою! — І повернувся до тисяцького: — Шварне, труби збір! Виводь дружину! Ми наздоженемо його — і хай розсудить нас бог!
Шварн миттю щез із хоромів. Івашко вислизнув услід за ним.
Забава заплакала. Вона сильно кохала свого мужа, прямодушного і безстрашного князя Володимира, і відколи вийшла заміж за нього, відтоді й почала боятися, що втратить його, бо ще до весілля ворож наворожив, що щасливою буде в заміжжі, та не довго те щастя триватиме.