Колись країна начитаних розумників, що борються за мир, тепер — мільярдерів та жебраків. Велика мрія, від якої залишилися розбиті дороги і серця... Як у серіалах, лише по-справжньому. Без телевізора я, як без кави. Вмикаєш і моментально відчалюєш. Уся планета — твоя родина. Багатьох знаєш на ім’я та прізвище. Вони всі живуть у твоєму помешканні, нітрохи тобі не заважаючи, а ти їм. Зрештою, ти завжди можеш їх вимкнути. Не жити ж на незаселеному острові. Головне — без фанатизму.
Його звали як гоголівського героя. Ім’я — мов вогонь, що біжить, спопеляючи доторком. Його поховали живцем. Письменника, автора «Тараса Бульби», «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки», «Мертвих душ». І, безперечно, «Ревізора». Чиновники чекають на Ревізора, поети — на Варвара, фанатики — на Рай, кретини — на Кінець Світу. Гоголь — одне з небагатьох місць у шкільній програмі, вартих того, щоб не висаджувати школу в повітря. Ні, брата поховали мерцем.
Прийшовши додому, я заставав маму перед телевізором, який уже нічого не показував. На її губах сяяла усмішка, як у дорослих людей після годин, проведених удвох із коханцем. В обіймах вона стискала трилітровий слоїк, що казна-яким дивом ні разу не вислизнув і не розбився. Її практичність і обачливість виявлялася навіть у цьому — в капроновій накривці, яку вона вмудрялася зафіксувати, поринаючи в гіпноз. «Я все мушу встигати», — зітхала вона, коли я був менший, а екстрасенси на телебаченні ще не виступали. Алан Чумак — так звався її черговий улюбленець. На зарядженій воді вона готувала їсти, покращуючи свою і мою аури.
Скиба, відбатована від хлібини віку. Глевка, непроковтна поперек горла грудка, яка не дає закричати, бо ліпше не змогти закричати, ніж купатися в блювотинні брехні й самоомани. Що спільного може бути в нас зі сліпцями, які вимагають повернення того, чого не повернути? Це все одно, що правити з річки воду, яка спливла, а з кравцем позиватися за костюм, давно зношений. Авжеж, сумую — за оливковою кісточкою і трішки за деревом, яке з неї не виросло. За незайманщиною, не мріючи про знесення багатоповерхівок. За тими, кого немає, не вимагаючи їхнього воскресіння. За мамою, яка й на тому світі турбується, чи тепло я вдягнений і чи не забула вона, відходячи, вимкнути конфорку. За нами, якими ми були, і за тим, що вдруге так зустрітися неможливо. Двері крамниці, куди підлітком я біг по хліб... Ще й сьогодні, торкаючись до них, я відчуваю легке, ледь уловне, якого не пояснити, хвилювання.
А потім... Шкільний ранець став раптом незвично легким. Пенал, кілька списаних зошитів і — порожнеча. Я ніколи не подумав би, що вона здатна муляти гірше, ніж найтяжчий вантаж. В моїх прагнень було мало спільного з тим, що називають прагматизмом. Я мав мільйон фантазій, жодна з яких не стосувалася облаштування мого життя. Не маю сумніву, що задля мого майбутнього мати пішла б на будь-що. Я зупинився: позаду залишилося десять, які не повторяться, років.
Мій брат мав рецепт, якого, ухиляючись, неухильно дотримувався: вимахуванням, трощінням і пиятикою позбуватися всього, що докучало. Цим він скидався на лікаря, який проти болю в нозі приписував шматування черевика, або ж на рятівника, який гасив багаття легкозаймистою сумішшю. Він далі гайнував час, якого в нього залишалося обмаль. Я не знаю, чи він, якщо не здогадувався, бодай відчував це.
Машинно-тракторна станція з комбайном серед подвір’я, наче двоповерховою хатинкою з віконцем-еркером. Якась незбагненна рука заповзялась вихоплювати їх по досягненні певного віку, як ото рекрутують, доки ще молоді та сильні. Наче з комбайном і ремеслом він успадкував передчасну смерть. Я вроїв собі, що вона — неуникний фатум.
Ще й зараз комбайн, загуркотівши, викермовує на шлях, що веде до лану — чорного, коли тане сніг. Зеленого, як пізня весна, наче не було бруду, хляпи і бездоріжжя, мовби природа забуває так само, як людина, наче щасливий той, хто легко відкидає, завтра вже не тямлячи, що діялося напередодні. Опеченого липневим сонцем, під яким виграє золотистими хвилями, ніби гривою. Мотовило підхоплює зрізані ножами, схованими під сподом, стебла, а позаду — стерня, над якою гайвороння, мов грудки землі, що звихрилися в нескінченне небо.