До нього всіх чоловіків, скільки сягала родинна історія, називали Іванами. Єдиний скарб, що справно переходив у спадок, наче лише ім’я й тримало, що вони взагалі ще існували. А як же вони були схожі, рідні сестри! Мені здавалося, наче то моя мати, випередивши автобус, який віз мене, наче стояв, на село, чекала на хвіртці, пов’язавши хустину. Насправді ж усе було, звісно, не так...
Перервавши традицію, ім’я не врятувало від карми. Незбагненний присуд, винесений десь далеко-далеко задовго до того, як він побачив світ, нависав над ним, як над усіма попередніми чоловіками, дарма, хто як звався. Нагадуючи про себе убивчішою, ніж самі трагедії, повторюваністю, він і по роках відлунював тупим болем.
Коли народився, коли внесли в паспорт, і потім, коли моїй цьоці видали документ про його смерть, наче без цього він не міг стати повноцінним небіжчиком. У всіх інших ситуаціях там, де кожний знав кожного, де історія переходила від старшого до молодшого, з уст в уста, наче довга, як шлях, що веде і веде, молитва, в по батькові не було потреби. Вона протестувала проти енциклопедій, які ущільнювали вічне й минуще, кохання і душогубство, хрестини і смерть до сухої статистики, вільної від оповідальності, мов від самої правди. А тепер зачахала, умираючи, як річка, що пересихає тут і там.
Івась — найстарший. Він висаджував їх на коркоші, пестуючи з якоюсь зворушливою незграбністю. Вони глипали з висоти його плечей на довколишній світ, що тягнувся вервечкою хатин, від яких відходили латки городів. Народжені тут рано чи пізно сюди поверталися — як не живими, то мертвими. Їх швидше можна було відлучити від Бога, ніж від землі, в якій урешті знаходили останній притулок. Мій брат не встиг як слід ні спакувати валізи, ні попрощатися. Дивився, як залишалося позаду, огортаючись курявою, село, а в ньому — троє, які чекатимуть на гостинці, сиріт.
Моя мама довго вагалася, де бути похованою, і я не певний, що врешті-решт переважило — родинні почуття чи ощадливість. Вона мовби планувала переїзд з одного місця на інше, як ото міркують, що взяти, а без чого обійтися.
Кожного літа, коли я приїздив на канікули, мене одружували — щоразу з новою, показуючи місця, де стоятиме моя хата, одне мальовничіше від іншого: то під гайком, то над дорогою, то біля крайньої в ряду оселі, то поближче до церкви, з-за якої визирав богобоязкими хрестами цвинтар, тоді як мене розбирала туга за містом.
Комбайн був єдиним об’єктом, який привертав мою увагу. Його корпус витримував перетворення на космічний корабель, яким я мандрував до орбітальної станції. Наступного ранку я прокидався у вогкуватій, хоча було літо, кімнаті з відчуттям, наче мене помилково занесено туди, звідки немає повернення. У неймовірну скруху, що лише називається так, Земля.
Можна було подумати, ніби він молився, вклякнувши на одне коліно, яким стискав папір, перед вітриною, в якій випічка, водички і мівіна, наче перед іконою. От тільки хтось узяв би і витер — увесь той бруд, що його розмазують по склі вітер і дощ.
А знаєш, то було моїм обов’язком, турбуватися про хліб. Перше завдання, яке мама поклала на мене. Я почувався мало не героєм, наче мені довірили ну навіть не знаю що. Мені було тоді ледве шість, ще перед школою. У мої шість я вже був майже дорослим, ганяв м’яча і знав, які з вигляду справжні закохані.
Щоразу, не проминаючи нагоди, я купував пиріжки з лівером — смакота! Я багато що віддав би, щоб скуштувати їх ще раз. Не розумію, чому їх більше не смажать. Наче це було не десяток-другий, а тисячу років тому. Людина, яка прожила би тисячу років, — цікаво, що вона могла би розповісти?
Побачу пиріжкову — не можу втриматися, щоб не зайти: а раптом. Їх буквально кілька ще таких залишилося. Переступаєш поріг, ніби занурюєшся в минуле, освіжене рожевою побілкою.
Я уплітав їх ще по дорозі — не хотів засмучувати маму, це святе. Вона була помішана на правильному харчуванні, випереджаючи свій час щонайменше на кілька десятиліть. Вона забороняла мені їсти майонез, годуючи морквою, картоплею і пісним м’ясом. Раз на тиждень яйце, двічі — тушкована яловичина. Якщо м’яса було трохи більше, частину мама перемелювала на фарш і робила парові котлетки, тоді як мій шлунок вимагав смажених. Ти уявити не можеш, як хотілося! Не розумію, як можна дитині що-небудь забороняти. Це все одно, що вимагати від сонця поблякнути, а від дерева — припинити рости.