Коли ми були на Майдані, Жанна розмовляла російською — і ніхто не робив з цього проблеми. Нас розділяла не мова — нас обʼєднувало бажання змінити країну. Ви питаєте, що сталося потім? А ви коли-небудь відчували, як історія наздоганяє вас, дихає вам у потилицю? Історія — серійний убивця, який женеться за вами аж ніяк не для того, щоб освідчитися й подарувати троянди. Ви знаєте, скільки знищено письменників, мислителів, державних діячів? Скільки знищено книжок, викреслено зі словників слів? Вам відома історія літери «ґ», яку викинули з абетки? Я не хочу говорити на цю тему. Жанна — українка, її батьки — українці, вона боялася спілкуватися українською, в себе вдома, в своєму рідному місці. Батьки боялися не в останню чергу за Жанну — піклувалися, якщо це так можна назвати, про її майбутнє; ви уявляєте, що це таке? А дівчина відчувала все це — діти вловлюють незрівнянно більше, ніж здається дорослим. Боялася на дитячому майданчику, боялася в школі. Боялася бути не такою, боялася зневаги. Боялася, що її побʼють. Побʼють за те, що вона українка. Побʼють не в Росії і не на Північному полюсі. Дізнаються, що її батьки колись спілкувалися нею і батьки батьків. Від цих страхів у дівчини зривалися нерви, але вона переступила через себе — «переросла».
Жанна приїхала на Майдан не за мову, вона приїхала проти свавілля. Воно нависало над нею, вона відчувала себе прокаженою. Вона зважилася тоді, коли відбулись перші побиття. Раптом те, чому вона наступила на горло заради карʼєри, заради успіху, заради життя, озвалося в ній. Це хоробре рішення. Жанна — успішна, менеджер мережі кавʼярень. За це вона заплатила своїм українством. Дорога ціна, щоб нормально жити? Моя мама етнічна росіянка, мій батько покохав її. Вони були молоді. В них народилася я. Це погано? Це — злочин? Дедалі більше людей переходять на українську. Це незворотний процес. Я впевнена, що одного дня українська стане невідʼємною частиною суспільної угоди, спільним знаменником — подібно до того, як герб і гімн. Це делікатна матерія, до цього ще йти. Складніша, ніж здається. Людські життя, біографії, стосунки. Але я не маю сумніву, що це відбудеться.
Коли я ввійшла на фейсбук, у приваті вже чекало повідомлення. Таня випередила мене на кілька секунд. «Ти прочитала мої думки», — відповіла я. З Танею ми разом вчились у школі, звідки й залишилися подругами. Ми здзвонилися, я набрала її номер, я набирала його не раз. Я вперше набрала його з такого приводу. Ми не запитували одна одну: «Дівчата, що робимо?». Ми знали, що вирушаємо в Київ — туди, куди напередодні прибули перші студенти. Це класно — бути там. Бути собою. Згодом до нас приєднувалися найрізноманітніші люди, однак першою була молодь.
Це було спонтанне рішення, наче яскравий спалах у чорному небі. Воно не визрівало в мені, я взагалі не обмірковувала його — я мала цілком інші плани на найближчі дні. Я не цікавилася політикою. Я прийшла з роботи, ввімкнула телевізор і побачила банкротів, які витворяли щось таке, з чим я абсолютно не згідна. І моїх однолітків на Майдані — тих, котрі прибули туди першими. Мої розум і почуття збунтувалися.
Банкроти коїли це від мого імені, не запитавши моєї згоди. Це нічим не відрізнялося від зґвалтування. Я зрозуміла, що чинитиму опір. Не дамся. Я не безборонна жертва і не безмовна істота, ні, я — українка. Я кохатимусь з хлопцями, яких обиратиму. Не зі слинявими підстаркуватими маніяками; чужими, зіпсутими, безпринципними імпотентами. Вони розкинули карти і програли — країну і нас, її громадян. Вони — примари минулого, мерці, які вчепились в життя й висмоктували з нього соки. Я житиму так, як мені до вподоби. Вони не викликали в мені нічого, крім несприйняття. Я дивилася на вовкуватий погляд премʼєра, і він нагнітав у мені відчуття огиди та обурення. Я вільна птаха, ще ніхто не приборкав мене. Ніхто не вказуватиме мені. Це моє життя, і рішення я прийматиму в ньому самостійно.
Наостанок банкротам заманулося продати те, що вже багато разів продано. Вони ще мірилися щось вторгувати. Суспільство було їм по барабану, вони не знали, що це таке. Вони не заручилися нашою згодою, прекрасно усвідомлюючи, що ми ніколи не дали б її. І ми не дали. Перед моїми очима вони торгували моєю батьківщиною, нашим із Жанною майбутнім, виставивши країну, в якій я народилася, в якій народилися мої батьки і батьки моїх батьків, на аукціон: хто більше запропонує, тому вони ладні були її зсипати, як ото забирають із ваг лантух. Якщо раніше вони розтягували вроздріб, то тепер замахнулись продати оптом. Вони уявили себе великими ділками. Їм море було по коліна. Безкарність розбещує. Надто довго ніхто не показав їм червоної картки. Це було огидно. Вони перекреслювали моє завтра, персонально моє. Завтра всіх нас. Я не мала бажання лягти спати, а на світанку прокинутися в минулому. Це вже все було. Мене опосіло бажання надавати їм по пиці, я просто ошаліла. Я не знаю, що зі мною діялося. Якщо це політика, то нехай це буде політика. Називайте це, як бажаєте.