Ми не знали, як розвиватимуться події, і не могли цього передбачити, зате знали одне: ми не повторимо помилки, якої припустилися наші батьки. Ми не наші батьки, ми формувалися у вільній країні, яку банкроти вирішили пустити з молотка. Ми зібралися не для того, щоб, радісно помахавши прапорцями, покірно розійтися. Ми не приречені. Нас ніхто не прирече. Дзуськи. Ми допнемо свого — цього разу ми не попустимо. Воно було в повітрі, ми всі це однаково відчували, про таке навіть не треба було домовлятися.
В нас різне уявлення про бізнес. Бізнес — справа, яку ти любиш і якій віддаєшся з захопленням. Яка приносить користь іншим. Жити заможно — не злочин. Злочин — гребти без гальм під себе, висмоктувати країну, людей і природу, одуріло набивати кишені, виводити мільярди, посилати власних дітей у найпрестижніші університети, при цьому лякаючи громадян своєї країни «наколотими апельсинами», «ґейропою» і схожими нісенітницями. Між баригою-хабарником і художником-ґеєм мої симпатії на боці художника-ґея, щодо цього в мене немає найменшого сумніву. Я зробила вибір.
Це він. Він зобразив сам себе, автопортрет — таким він побачив себе, гра уяви. Десь такий він був з вигляду, трохи інакший. Ми так і називали його — Художник, йому сподобалося, він просив, щоб ми до нього зверталися так. А ось це він намалював нас з Євгеном, замість фотографії. Кілька цифрових світлин, усі вони в Євгеновому телефоні, жодної з них ми не встигли роздрукувати. Ми просто не думали про це. Вони відкривали б наш альбом — перший спільний, Євгена і мій. Мали б відкривати. Там також мої номер і адреса і номери його матері та сестри. Євген носив його при собі, не розлучався з ним, ніде і ніколи не відкладав і не забував. На канікулах він підпрацьовував, заощадивши таким чином потрібну суму. То були його власні кошти, які він витрачав на свої потреби. Такий самий він подарував сестрі на день народження. Коли я побачила його в неї, це було, як дежавю. «Звідки він у тебе?» — запитання вихопилось само; звісно, до мене відразу дійшло: швидше, ніж дівчина змогла пояснити.
Ми з Євгеном регулярно зідзвонювалися, часто лінія була перевантажена або вони просто блокували звʼязок. Вони тиснули на нас, розсилаючи есемески, потім облишили це. Ми обмінювалися повідомленнями, пробиваючись крізь перешкоди, хоча перебували на сусідніх вулицях за кілька сотень метрів одне від одного. Якби не залюдненість і дим, Євген міг би побачити мене, а я його. Він набирав мій номер, і я знала, що все гаразд. Якось ми вирушили в місто, я обіцяла йому показати Київ, який сама мало знала. Стояв ранок, морозяне зимове повітря. Досить було відійти трохи далі, заглибившись у відлегліші вулиці, як запановувала тиша, і тільки поодинокі перехожі квапилися на роботу.
Все звелося до вештання двох закоханих. Нам просто хотілося поблукати разом. Це був фантастичний день. Євгена зачарував ландшафт; він сказав, що ще ніколи не бачив міста, яке б так неповторно розкинулося на пагорбах і в долині, і що він прекрасно розуміє його засновників, і якби він жив тоді і прийшов сюди, він теж залишився б тут, осівши і започаткувавши рід. Коли ти раз приїхав, звідси вже нікуди не прагнеться вирушати. «Тому що тут я зустрів тебе». Чи щасливий Євген? Гадаю, так. Він знайшов себе і знайшов мене, ми зустрілися тут. Ми разом.
Коли ми стояли на кручі, дивлячись на Дніпро, над яким здіймалися легкі змійки туману, він сказав, що ми вирушимо в подорож річкою річок, додавши: «Тільки-но переможемо». Війни ще тоді і близько не було, і вбивства не снилися. Він привʼязував своє щастя, наше щастя до успіху тих, котрі зібралися на Майдані. Він робив це неусвідомлено, для нього це було само собою зрозуміло. «Я знайшов мій справжній дім». А то був усього-на-всього намет. Вечорами в чавунній палилці потріскували дрова, а на світанку іній підводив вії сизою тушшю. Євген зціловував їх, від доторку його губ я прокидалася. Я прокидалася б так ціле життя. Щастя не може тривати довго, однак його не буває забагато. Часом здається, що все примарилося. Я заплющую очі, міцно-міцно, до болю стискаючи повіки, відтак знову розплющую. Те, що було, не сон.