Батьки моєї матері приїхали з Росії, моїй матері ще не виповнилося чотирьох років. Коли лаштувалися віддавати її в перший клас, мій дідусь запитав мою бабцю, до якої школи віддавати — української чи російської.
— До української, безперечно. Ми ж в Україні.
Він знав, що вона так відповість. Усі рішення вони приймали спільно, проте останнє слово було за бабцею. І я теж ходила до української школи, хоча до російської було ближче і там були просторі, світлі класи з великими вікнами, спортивним залом, у новій прекрасній будівлі, що мовби насміхалася з нашої української школи.
Я знаю, що це рідкість, велика рідкість, і все одно. Ми можемо скільки завгодно фіксуватися на чомусь, але воно не замінить порядності, цього критерію критеріїв — незрівнянно важливішого за всі інші. Я знаю, що зараз це здається не так, але це — самоомана. Порядність завжди на часі. Немає нічого, що було б важливіше за неї.
Невдовзі дідусь із бабцею переїхали в Смілу, де моя мати на відмінно закінчила десятирічку. Потім вони вернулися в Росію, а мати залишилася: вона вже зустрічалася з моїм батьком.
Я писала їм листи українською, і вони мені українською відповідали. Я рада, що в мене склалося саме так. Ця ситуація була винятком з правила, я свідома цього і пишаюся. Вона мовби перекреслювала несправедливість, заперечувала, стверджуючи, що може бути й інакше, проте не могла зупинити русифікації — цілеспрямованої, бездушної, насильницької.
Я перестала звертати на тих оракулів увагу, відбувся остаточний розрив, я навчилася покладатись на себе, власну спроможність осмислювати. «Дитинко — це твоя СПРАВЖНЯ емансипація, а емансипація — складний процес. Виходити і домагатися прав — лише верхівка айсберґа. Наймарудніше — за лаштунками, з собою, в сірому будні, кожної хвилини, коли ти приймаєш рішення».
Ми кликали його дядьком Андрієм. Він приїхав з Волині: «Я рушив, коли побачив, що ситуація загострюється. Влада розвʼязала проти вас війну. Війна озброєного режиму проти беззбройного суспільства — кепська штука. На вашому боці правда, однак правда не створює вам захисту від куль. Я знаю, що кажу».
Дядько Андрій воював в Афганістані, його привезли важко пораненого. «Я вийшов з пекла, де згораєш живцем, без смоли в казані. Сімдесят відсотків опіків; несумісність з життям. Й ось я тут, де життя. В його вирі. Де воно сконцентрувалося в одному пункті. Неймовірна енергетика! Все буде добре, але ціна вийде, дітки, несказанно вищою, ніж хотілося б. Ми ще не можемо цього зміряти. Це вам не помаранчеві брязкальця. Смерть квапиться сюди, а вона знає, де можна поласувати. Саме тому, що тут так багато життя. Вона хоче зірвати його одним кушем, стара азартниця. Чую, чую її, ох і чую. В мене з нею особливі рахунки. Коли ти сам на сам зі стінґерами, настає твій момент істини, ти переходиш через це. Це твій Рубікон. Або починаєш вірити в Бога або перестаєш вірити будь-кому і в будь-що, раз і назавжди втрачаєш рештки віри, якщо ти її, звісно, мав. Ти тим більше не віриш в людину. Ти не віриш ні в кого і ні в ніщо. Якщо стінґер не пошматує тебе, він пошматує твою мрію. Ти — чистий аркуш. Ти стаєш небезпечним — для себе і для оточуючих. Ти сам у цьому світі і вчишся, відповідно, жити. По той бік, як там казав Ніцше, добра і зла, бо все, що можна спізнати, ти вже спізнав. Ти починаєш усе спочатку, від нуля, першокласником. Ти знаєш, що не матимеш того, що для решти звичне і невідʼємне. Ставиш хрест на звичайних людських речах, на тому, що для кожного зрозуміле, природне і не потребує пояснень та апологій». Він приїхав з мисливською рушницею і... медом: «Це моя пасіка, після Афгану я перекваліфікувався на бджоляра. Ви мене витягнули сюди. Що ж, бджоли зараз зимують. Вони це вміють без мене. Влітку приїдете, я вам покажу, як вони пʼють воду. Я набираю широке цебро — по самісінькі вінця. Вони сідають на край і, тримаючись лапками, пʼють. Інколи, зірвавшись, хлюпаються у воду. Я виловлюю їх долонею. Бджола не кусає — вона знає, що я її рятівник. Вона оговтується, а я роздивляюсь її. Й ось вона вже летить. Це споглядання компенсує мою присутність на цій землі — без віри і без ідеалів. Бджіл треба так само напоювати, як худобу. Щоправда, їх у тебе не кілька, а з півмільйона: від тридцяти до пʼятдесяти тисяч на вулик. Вони відволікають від порожнечі, наповнюють її собою, як соти медом. Їхнє бриніння — найсолодша колискова».