— А як тебе кликали рідні?
— Євгеном. Бабця — Ґеником.
Кілька осіб відʼєдналося від гурту, в якому йшов, замість них кілька додалося, наче за законами фізики, очевидними й воднораз неосяжними. Йому здалось, що ці люди нічого не знають про те, що відомо йому і що привело його сюди. Йому кортіло поділитися з ними, розповісти, як колись давно апостоли поширювали благу вість.
А може, вдавали, що не знають. Мовби закрилися в собі, впізнавши в ньому чужинця, як колись замикали міські брами. Якщо це так, то що зраджує його? Похідний «європейський» наплічник? Євген демонстрував відкритість і сподівався на взаємність, почувався собою і найменше розраховував, що його сприймуть за чужинця. В його кишені лежав закордонний паспорт з таким самим тризубом, як на їхніх. Він усміхнувся й хотів щось відповісти тезці, однак тієї миті потік підхопив і поніс його.
Ще в аеропорту, тільки-но прибув, до нього спрямували низку запитань, що їх він потрактував за службову рутинність.
— Яка мета вашого перебування?
Питання спантеличило його. Його ще ніколи про таке не запитували. Він — вільний птах у вільному світі.
— Київ, — відповів Євген.
— Чим плануєте займатися в Києві?
Питання звучало дивно — куди дотепер їздив, ніхто не цікавився його намірами; це було його справою. На нього було вкрай просто й одночасно напрочуд важко відповісти. «Долучитися до друзів», — тоді як він ще нікого не знав, жодної душі, так само, як ми його, проте вже тоді ми були його друзями. Якщо він скаже так, прикордонник перепитає його: «Де ваші друзі?». І він відповість: «На Майдані».
— Нічим, — відповів натомість, спізнаючи при цьому велике полегшення.
— Ви турист?
— Ні, — Євген заперечливо замотав головою: якнайменше йому баглося бути туристом на своїй батьківщині, і хоча він не знав столиці і в його наміри входило познайомитися з нею ближче, проте прибув сюди зовсім не як турист. Його подорож не мала нічого спільного з таким статусом — навпаки, всіляко спростовувала його.
Хлопцеві навіть здалось необхідним повторити:
— Ні, я не турист.
— У вас тут родичі?
Євген пожвавився, підхопивши роль, в якій навіть не доводилося особливо імпровізувати:
— Я до тітки.
Прикордонник закрив паспорт:
— Проходьте.
Євген пройшов далі. Кілька десятків пасажирів чекало на багаж, обступивши вигнуту змією стрічку й утворивши її людську імітацію. Коли хлопець наблизився, стрічка саме ввімкнулася. Кілька хвилин вона рухалася порожньою, поки зʼявилася перша валіза. Впізнавши багаж, люди брали його і йшли. Їхнє місце заповнювали нові, які відбули прикордонний контроль.
Євгенового наплічника довго не було. Він хотів уже звернутися до когось із працівників, як упізнав скручений синій килимок для лежання. Нарешті килимок випірнув з квадратної темряви, наче вирвався з неї. До цього часу він користувався ним у горах, ніколи не стелив його на асфальті й ґранітних плитах міських майданів. Він прилаштував його до наплічника, як завжди, коли вирушав у похід. То був його найважливіший похід. «Благо, що речі видають після проходження паспортного контролю», — подумалося йому. Підстав затримати його не було, а килимок для спання не міг нею стати. «В рідної тітки не сплять на підлозі», — припустімо, йому дорікнули б так. А далі?
Працівниця митниці з неоднорідно пофарбованим набіло волоссям вивчала вміст його невигадливого спорядження. Забираючи наплічник, Євген усміхнувся, однак, зосереджена на екрані, де оголилися нутрощі наступної після його багажу валізи, працівниця не бачила його: для неї він припинив існувати тієї миті, коли наплічник виїхав з камери; якщо Євген існував для неї взагалі. Здавалося, наче жінка — частина цього сучасного й одночасно примітивного механізму. Наче багаж проходить через її власну утробу, і вона бачить його, як бачать плід на екрані апарата ультразвукової діагностики. До вмісту його наплічника в неї не було претензій.
Власників великогабаритних валіз відводили до окремого столу, де здійснювався ручний огляд. Його наплічник, хоч і довгий, вмістився, наче його спеціально скроїли; чубок з привʼязаним килимком уже висунувся, а нижній край щойно вʼїхав всередину.
Гучномовець оголошував авіарейси, а також правила користування аеропортом, ніби перелічував їх не для того, щоб їх дотримувалися, а щоб заповнити перерву, завадивши їй тривати надто довго. Наче мовчання було слабкістю, поразкою, могло про щось свідчити, могло вибовкнути щось вкрай небажане.