Оголошення про прибуття і відліт та правила аеропорту здійснювалися монотонним виразним голосом, час від часу в цю рутину вклинювалося «Вас вітає столиця України, місто-герой Київ», вибиваючись недоречною помпезністю. Наче місто — жива людина, велетенська колективна істота, яка вчинила подвиг. Наче вона сама вихваляє себе одним із мільйонів голосів, з яких складається. Всі, хто приземлявся, мали дізнаватись про це. В тій урочистості було щось застережливе, а може, й погрозливе, як погрожує жук, наставляючи лапки.
Реклама знімала ґрадус напруги, жінки й чоловіки на ній нічим не різнилися від тих, до яких звик, вони намагалися бути такими самими, мовби переконуючи, що ми — один спільний світ. Ласкаво просимо в Київ, місто контрастів, де сусідять минуле й майбутнє, байдужі одне до одного.
Мати не знала, що він тут. Вона не мала уявлення, де її син і що він не прийде на домовлену годину, тоді як прохала його звільнитися і бути заздалегідь, на півгодини раніше, адже така подія стається не щодня, і вони довго, чимало років готувались до неї — довше, ніж можна уявити.
Він мав вийти на двадцять хвилин раніше, не дослухавши лекції. Якоюсь мірою то був найурочистіший, переломний момент їхнього життя. Замість цього він сидів у літаку, занурений у читання книжки, обкладинка якої зображала розкошланого лисуватого старця з висолопленим язиком, що мовби кривлявся до того, хто брав її до рук. В Євгена було їх з собою дві — дочитавши цю, він добуде ту другу.
З хлопця ще не встигли опасти іскринки недавнього ширяння над хмарами, він мовби привіз з собою молекули іншого повітря — подих свободи, вільного світу: на одязі, речах, у тому, як тримався, словах. Флюїди, яких не міг зісканувати апарат контролю вмісту пасажирського багажу. І його погляд. Він говорив з легким кумедним акцентом, інколи йому бракувало слів, було видно, що він звик називати предмети інакше. Він соромився цього, шарівся, й коли ми казали йому, як те чи те називається, повторював, як старанний учень. Він прагнув бути таким, як ми, одним із нас, нічим з-поміж нас не вирізняючись — ні одягом, ні манерами, ні мовою; разом з нами, серед важкого повітря подій, що згущувалося над столицею. Ми були готові до всього, проте ніхто не думав, що так обернеться. Нікому з нас не хотілося думати про погане. В двадцять плюс-мінус років, якщо ти не поет-декадент, ти оптиміст.
Хоча маршрутка прямувала на залізничний вокзал, більшість пасажирів вийшла, і він разом з ними; потік перехожих підхопив і розчинив їхній гурт. Коли Євген покинув приміщення аеропорту, йому здалося, наче прилетів у південне місто на березі моря і коли їхав, роздивляючись у віконце краєвид, його не полишало це враження.
Основний контингент складали такі, як він, пасажири, він упізнав жінку з дитиною, з якими летів, проте були також працівники летовища, в яких закінчилась зміна, і жменька осіб, які чи то когось проводжали, а зараз верталися, чи то належали до аеропортного життя, як метелики до увімкненого ліхтаря. Євген озирнувся, проте споруда аеропорту розчинилася за деревами, що разом з дорогою зімкнулися в нерівну лінію обрію.
Він тримав на колінах похідний наплічник зі скрученим поролоновим килимком, який у нього відтоді, коли лаштувався з класом у перший гірський похід. Більшість однокласників перейшли, як і він, до останнього щабля гімназійної освіти, поклавши відсвяткувати це гірськими стежками і ватрою просто нічного неба.
Коли піднімалися вгору, їм навперейми побіг табун коней, що паслися на вигоні між пагорбами. Хлопці розгубилися, і в розгубленості один із них простягнув яблуко. То було правильне рішення. Кінь схопив недогризок, коні поруч вимогливо заіржали, тоді хлопці витрусили з наплічників зо три тузені яблук, свій вітамінний провіант. Дівчата, збившись у гуртик полохливими сарнами, з-за хлопчачих спин зацікавлено спостерігали, як коні, ворушачи масивними губами, умиротворено ремиґали. Так вони зіткнулися з природою — незагнузданою, свавільною, мов стихія, таємничою і нестриманою, але то був тільки пролог. Коні мовби прибігли привітати їх.
То був відкуп — тварини більше не переслідували їх. В сільці, куди згодом спустилися по продукти, їм розповіли про кінську любов до яблук. Зір у коней прекрасний; забачивши яблуко, табун уже не відчепиться; туристи, які регулярно приїздили туди, залюбки підгодовували тварин, перетворюючи це на розвагу і фотосесії. Селфі з доместикованою, проте все ще свавільною природою. Хитрющі істоти, недовірливі й норовливі, ласі на дурняк поживитися; коні непомильно визначали, хто прибулець, а хто місцевий. Горян вони ігнорували.