З якоюсь незбагненною невідворотністю мені раптом забракло минулого. Згодом я побував там, якась справа привела мене туди — не пам’ятаю, яка; якщо чесно — ніяка. Я ходив з розкритим путівником, вдаючи, ніби вивчаю архітектуру, хоча не було там що роздивлятися: паралелепіпеди, що спиналися в нависле небо; розбиті, ще не встигли прокласти їх, доріжки; видзюґані бордюри — роздовбані, мов саме життя.
Той будинок, я непомильно впізнав його, відчувши, що це він, я не знаю, як тобі пояснити. Коли бригада покидала його, він ще пахнув бетоном і тиньком. Будівельна фірма наймала їх, некваліфікованих робітників, без трудової книжки і за нижчу, ніж у галузі, платню, зате готівкою та без затримок. Про правила техніки безпеки ніхто не дбав. Ночували в бараці, де не було ні води, ні світла. Півсотні чоловіків на тридцяти квадратах. Й ось я стояв перед шістнадцятиповерхівкою, наче там, де живу, їх, нічим не кращих, не досить. Мені хотілося закричати — щосили і по-тваринному. В мені волало одне-єдине, від якого не залишилося б каменя на камені, запитання: чи знають ті, котрі всередині, що будинок, перед тим як об нього розбили шампанське, омито людською кров’ю. Я не впевнений, чи на мій крик бодай хтось визирнув би у вікно. Місто не мало визначних пам’яток, недалеко від нього у війну форсували річку, ото й усе.
Звертання переходило від покоління до покоління — так само, як рік у рік вкривався маками та волошками сільський схил, тоді як ми з мамою, відколи пам’ятаю, були на «ти». І мої однокласники, і всі зі своїми батьками. Лише до вчителів та сторонніх ми зверталися на «Ви». «Тато сплять», — їм, найстаршому з яких виповнилось сім рочків, було невтямки, чому такій великій кількості дорослих раптом цікаво, як їхній батько спить, їх же самих туди не пускали. «А довго тато спатимуть?» «А коли вони прокинуться?» «Тато візьмуть нас, правда?» В дитячому віці між смертю і воскресінням межа тонша, ніж у євангеліях. Те, що діялося, було для них частиною гри — загадкової і такої, що викликає острах. «Ти залишишся в нас, доки тато прокинуться?» Я не залишився.
«Візьми її, ти в нас учений». Цьоця взагалі не вклала в сказане яких-небудь емоцій, жести і слова мовби не належали їй, вона була не подібна до себе, механічно виконуючи заведене в таких ситуаціях.
«Острів скарбів» — так, ніби я жив, доки тримав у руках книжку — талісман, який мав би, але не допоміг моєму, як написано в ній (не конче саме в цій), кузенові. Її подарувала моя мати, як мене ще не було на світі, а мій двоюрідний брат входив у вік, коли починають самостійно читати. Стівенсон у російському перекладі. Мій брат перечитав її, мабуть, разів тридцять. Не знаю, чи траплялася йому ще якась, крім цієї, художня книжка. Й ось вона поверталася туди, звідки прибула, не виконавши покладеної на неї місії. І я разом із нею. І моя мати. Мовби щойно зараз завершувалися мої нескінченні літні канікули, і мама приїхала власною персоною супроводити мене назад. Ми мовчали. Книжка в моїх руках була наче моя біографія — моїм минулим, до якого повертатимусь знову і знову. До самого міста ми не обмінялися з мамою жодним словом.
Чоловік, який одного дня оселився в однокімнатці сусіднього будинку... Якось ми зустріли його вдвох із матірʼю. Між ними щось відбулося — наче пробіг струм, від якого я, який перебував поблизу, отримав опіки. Я ще не знав і заледве здогадувався, що й до чого.
Вже було пізно, вже давно наш настінний годинник, оправлений у лаковане дерево з візерунком, що завершувався під циферблатом двома зчепленими кільцями, пробамкав північ, а я чув, як мати схлипує у своїй кімнаті, що колись, у часи, про які я нічого не пам’ятаю, була їхньою спільною з батьком спальнею.
На роботу мама добиралася тролейбусом. «Іди вже і бережи себе», — відсилала вона мене похапливо, не бажаючи, щоб я був свідком її боротьби за місце всередині, в якій вона була приречена на перемогу. Коли ж усе-таки зазнавала поразки, їй тим більше не хотілося, щоб я опинився поруч. Поправивши берет і зачіску, вона стояла і готувалася до наступного раунду, в якому вже точно не мала права схибити.
Як ото гравець в розпачі робить ставку, тоді як краще було б утриматися, вона, якій не пощастило опинитися в салоні повністю, залишала там, наче візитку, руку, ногу чи бодай сумочку, з якою їздила на роботу, ніколи не розлучаючись, мов із частинкою себе, сполученою з рештою тіла елегантними, дещо потріпаними дужками. Водій не наважувався рушати, даючи моїй мамі час змиритися з очевидним.
Чоловік, який оселився в сусідньому будинку, — мій батько. Вони прагнули зближення, шукали шлях одне до одного, проте так і не знайшли. Мабуть, я був тим, хто мав би підтримати їх, але я й сам був добряче заплутаний і збентежений, мені виповнилося тоді п’ятнадцять.