Може, він працював там, може, вони були товаришами з Євгеновим батьком — невідомо. Тільки чомусь він туди зайшов, щось привабило його до будівлі. Можливо, збіг. В такому стані, в якому він перебував... Доброволець АТО, його батько був у місті знаною і шанованою людиною. Кажуть, він багато зробив для громади. Батькові встановили погруддя й назвали його імʼям одну з вулиць. На основі, що тримає бюст, вкарбовано слова: «Я вас усіх люблю, памʼятайте це», — під ними — імʼя та прізвище. Й ось нещодавно міська рада перейменувала перпендикулярну на честь його сина. Дітей? Ні, здається ні. Та не таким уже й молодим. Давно вже не молодим. Про жінку також нічого не чула. Тепер батько і син поруч — на прикріплених до будинків табличках з назвами вулиць.
На території, де розміщувалося підприємство, виросли багатоповерхівки. Ні, там немає дитячих майданчиків і ви не побачите жодного дерева — їм просто не знайшлося місця в щільній забудові. За дерево ніхто не заплатить. Кожний сантиметр — додатковий прибуток. Ціни на помешкання в тих спорудах зашкалювали — фактично центр міста. Ви відразу впізнаєте нові висотки, що випинаються, мов острівець посеред навколишніх приземкуватих хрущовок, псевдокласицистичної сталінки й одноповерхових хиж уздовж бічної дороги — ще відтоді, як місто було не так густо заселеним. Здається, наче вони вистрілили вгору, вириваючись з навколишньої сірості, як ото людина орудує ліктями, прагнучи проштовхнутися наперед, виділитися й самоутвердитися. З чого тоді живуть, якщо виробництво зупинилося? З Італії, з Іспанії, з Португалії. З Росії. В кожній родині є хтось, хто працює за кордоном і переказує звідти чималі кошти. Сотні мільйонів на рік. А може, й більше. Це не тримає економіку. Це тримає завісу, яка приховує її агонію.
Чи можу я розповісти детальніше, що сталося? Ви про Євгенового батька? Вважають, що це нещасний випадок, багато хто, однак, сумнівається. Жінка, з якою жив Євгенів батько, стверджує, що це вбивство. Ні, нічого не довели — правоохоронці не надто бажали цим займатися. Провадження припинили врешті за відсутністю складу злочину, це тягнулося якийсь час. Вони викликали жінку, з якою жив батько Євгена, і запропонували їй забрати заяву. Коли вона відмовилася, погрожували, намагалися залякати. Вона не піддалася, тоді вони самі закрили справу.
Євгенів батько зірвався з риштування. Останні роки він працював над розписом, майже завершив. Залишалось покласти окремі штрихи. Так, наче насильницька смерть, що нависла над ним колись давно, за збігом обставин лише відтермінувалася. Він малював життя. Подивіться його картини — і вам відкриється більше. Те, що вас цікавить. Ви все збагнете.
Того дня Євген не повернувся. Я чекала. Чекала до ночі. Не могла знайти собі місця. Чекала й тоді, коли всі, потомлені, поснули. Ми обійшли вулиці, обійшли намети. Розпитували тих, хто там був. Ніхто нічого не міг сказати. Я побувала в повстанському шпиталі, облаштованому в одному з приміщень, де хірурги, справжні хірурги в умовах, що нічим не відрізнялися від похідних, проводили операції, рятуючи життя важко поранених. Я втішала себе, що все буде добре. Цей голос, який заспокоював мене, відокремився в мені від мене. Я чекала, ось розвидніється — і я побачу Євгена, наче світанок міг відділити його силует з нічної темряви, як роблять витинанку. Мозок відмовлявся приймати, що могло щось статися. Те, що ставалось тепер щодня, щогодини, ставалося поруч, з кимось іншим. Воно не могло статись з тобою. З тим, хто тобі найдорожчий. Розум спорудив барʼєри, окреслив довкола себе захисну оболонку, на тлі якої дійсність, щойно вона могла торкнутись тебе, видавалася нереальною. Наче книжка жахів, яку читаєш і знаєш, що будь-якої хвилини можеш її відкласти. Я вірила в гепіенд. Я до останнього трималась за це. До тієї миті...
Повстання — розпач. Людський розпач. Наче режисер, який накивав, коли дійство перейшло в криваву фазу. Наче хтось перехопив у нього ініціативу, а сам він, утративши контроль, злякався. Повстанців відстрілювали, як дичину. Це було полювання. Полювання на людей — на молодь, яка піднялась змінити країну. На наших батьків, які вийшли підтримати нас, так наче могли захистити собою від куль. Наче вік робить людину стійкою, невразливою перед зброєю. Більшість убитих мали вогнепальні поранення.
Історія батька, який загинув, заступивши собою сина. Історія батька і сина, які йдуть закривавлені проспектом столиці — він доктор фізико-математичних наук і його син, молодий дослідник, тендітний хлопчина з розкуйовдженим волоссям. Якби не кров, що стікає обличчям, можна було б подумати, що обоє вертаються з конференції, де щойно розвʼязували надскладне завдання. Вдивіться в їхній погляд. Погляд нескорених. Погляд, який вірить, що людина все одно вийде переможцем. Вірить у розум, який здобуде гору над звірячістю. Вірить так само, як у те, що можна розвʼязати нерозвʼязну задачу.