Ця літня жінка, що була матірʼю дядька Андрія, називала нас «діточки» — так само, як її син; ми могли бути її онуками. Такими, як ми, могли бути її онуки, якби дядько Андрій мав дітей. Або старшими. Можливо, вона думала це, дивлячись на нас. Вони приїздили б до неї — влітку і на Різдво, як в тих родинах, де старше покоління трималось землі, тоді як молодь осідала в містах, куди вирушала хто на навчання, хто працювати. Село, в якому нікого, молодшого тридцяти років, тільки каліка Михась, якому не було куди їхати.
Ми зустрілися з ним, вийшовши з хатини. Приведений цікавістю, хлопчина зупинився, не наважуючись ступити на подвірʼя. Він був нашим однолітком, а видавався молодшим від нас, наче природа, відібравши в нього щось одне, пошкодувала й захотіла врівноважити іншим; він виглядав, як людина без віку, яку не візьме час і безславно пощербиться різець невидимого скульптора. Михась запитально дивився на нас чистим-чистим, як безхмарне небо, поглядом. Він чекав на усміх, не більше; на знак уваги. Він мовчки супроводжував нас до автобусної станції, а коли ми заходили в салон, доторкнувся до кожної з нас, до наших долонь, одягу, лиця, волосся. Це була його мова, його спосіб спілкування, його вдячність за зустріч з нами і нашу увагу до нього, його подив. А потім біг услід, доки розчинився в куряві сільської дороги. Наче сам був із куряви. І літня жінка в чорній хустині. І село, приречене вимирати. І лише дядько Андрій був справжнім. Таких блакитних очей, як у неповносправного Михася, я ніколи не бачила.
Коли жінка взялася місити тісто, її руки перестали тремтіти. Наче звиклі до праці, вони тремтіли від її браку. Ми вперше в житті ліпили вареники. А потім сиділи на старому дивані з бильцями, з яких злущився лак, і роздивлялися фотографії. Їх було не так багато, всі вони вміщалися в один великий надірваний конверт. «А це з Афганістану, — жінка розповідала спокійним голосом, в якому застиг потамований крик. На зображенні троє хлопців, один з них — дядько Андрій. — Я молилася, Бог почув мене, і мій хлопчик воскрес, вернувшись до мене з того світу. Андрійко часто брав це фото і роздивлявся його. Воно притягувало його, мов магнітом. Він міг провести над ним цілий день — зображене вкидало його в похмуре заціпеніння, наче намагалося затягнути туди, назад. Йому натякали, жартома і всерйоз, що пора завести сімʼю, сподіваючись, що це відволіче його — зрештою, роки йшли — і він уже не був молодим парубком. А він нічого не відповідав — ні „так“, ні „ні“, не ображався й не сердився, а тільки брав до рук фотографію, наче то й була його відповідь, його сімʼя. Потім він почав потроху говорити, і все ніби стало на свої місця, а про шлюб слухати не хотів. Перед тим, як його забрали до війська, він мав дівчину. Вона чекала на нього, коли він служив в Афганістані і ще довго по тому, як звідти вернувся. Доглядала його, важко пораненого, в ташкентському шпиталі. Днювала і ночувала біля лікарняного ліжка. Я — мати, а вона — молода дівчина, парубки липли до неї. А потім, уже тут, Андрій уникав її, мовби не впізнавав. Наче вони чужі люди, лише дратувався. Вони розміняли тридцятку, як вона вийшла заміж за їхнього однокласника, й Андрій раптом заспокоївся, мовби знайшов вмиротворення. Ото лише наступного ранку осідлав мотоцикл і рвонув так, що здригнулося село. Тиждень його не було, а потім вернувся й нічого не згадував. А це школа, сільська восьмирічка, випускний клас. Ось Андрійко, впізнаєте? Ще дитина. Він мав нахил до техніки, охоче майстрував, знай ходив і дивився, як воно робиться, і собі брався».
Золоті руки, призначені для творення, тримали в руках автомат. Андрій повернувся, але повернувся інакшим, ніж пішов туди. Це вже був не той хлопчина зі шкільної світлини. Бокував від людей, уникав знайомих, наче не впізнавав їх. Міг годинами просидіти, нічого не роблячи, все щось обмірковував. Гасав на мотоциклі, мов надолужував неви́ганялу юність. Мотоцикл був для нього, як жива істота. Плескав його, як плескають по гриві коня, а тоді сідлав — і за мить його тільки й бачили.