Світлина з Афганістану заскочила нас. На ній він зафіксований до того. Пряме влучання. Тих, з ким він був, збирали по шматках. Рідним заборонили відкривати труни. Раптом «дядько Андрій» розпалося. «Дядько» зникло, наче струшений недоладний одяг, зовсім невідповідний. Й ось їх кинули в пекло неоголошеної, чужої й далекої різанини, наче вугілля в піч. Їх ніхто не запитував, що вони думають. Ніхто не цікавився їхніми почуттями. Їм належалися бушлат і миска твердої, як кирза, каші. І, звісно, калашников.
Сьогоднішня війна поволі перетворюється на забаву, в якій платять гроші — тим, хто з цього боку, і тим, котрі з протилежного. Різновид комерції із затвердженим прейскурантом, скільки коштує твоя нога, скільки рука і, звісно, в цілості — твоє життя. Воно оцінено не так високо, проте за нього щось платять. Ні, це не складно — досить забрати можливість гідно заробляти, і контрактників хоч греблю гати. Ця нещодавня історія... Я саме про неї подумала. Ви маєте рацію. Жінка втратила роботу, а в неї на руках трирічна донька і мати-інвалід. От вона й уклала контракт. Та хоч з самим чортом. Вона загинула в перший же день. Її рідним виплатять компенсацію, якої вистачить на найнагальніше, проте ніхто не поверне дівчинці матір. Гроші не накладеш на біль, як бинт на рану. В прейскуранті нічого про це не сказано. Прейскурант — стисла форма, куди вміщаються цифри, але не люди і не їхні страждання, цього не обумовлено. Нещасна з Херсонщини — з того самого краю, звідки Жанна. Таких історій чимало, проте вони рідко потрапляють на шпальти видань. Про таке не заведено повідомляти — подібне не вписується в героїчну картинку.
За час війни суспільство в кілька разів зубожіло, а ті, кого називають у нас олігархами, потроїли статки. Держава, яка живе з подачок, рачкує і колінкує, щоб їй кинули милостиню, і... доларові мільярдери. Є солідарність між людьми і чорнюща прірва між суспільством і правлячим класом. Наші інтереси діаметрально протилежні — для них найважливіше зберегти систему, тоді як ми прагнемо докорінних змін. Час починає відкочуватися назад. Корупція, принишкла після Революції Гідності, буяє. І все одно не вірю, що цього разу знову зійде з рук.
Він там такий, як ми зараз. Молодший від нас. Ставний хлопчина, міцно скроєний селянський парубок. З покоління наших батьків, чорна пляма на білому тілі їхнього самоусвідомлення, наче вражені цигарковими смолами легені. А вони хотіли дихати, вдихати повітря. Жити, кохати. Почервонілі сухі материнські очі, в яких не залишилося жодної краплі вологи для сліз. Що могло — виплакане. Всохла, як скіпка, постать. Наступного року Андрієвій матері виповниться вісімдесят.
«Він ще приїздив, переклав крівлю, що протікала. Самотужки, без сторонньої підмоги. Наче приїхав спеціально, щоб зробити, що передше запланував. Наче знав, що потім не зробить. Сказав, що відпустка закінчилася, і знову подався туди, а чи дійсно так? Я ніби відчувала, вмовляла, щоб не їхав, проте його не відрадити, таким і батько його був: як щось замислив, то світ завалиться, а доведе до кінця. Воно ж ні кінця, ні краю не видно. Й ось немає його. Немає...» — повторила, мовби сама не вірячи. Наче чекала, щоб ми заперечили. Спростували, що це не так. А ми не мали що заперечити.
Коли ми вийшли надвір, жінка не замикала дверей — в селі всі один одного знають. Ми рухалися повільно, їй нелегко давалась хода, кожний крок був нагадуванням, наближенням — роки і розпач зупиняли її, не даючи йти, тягнули назад. Вона наче рухалася крізь сипкий, нескінченний пісок, наче продиралася крізь шпичаки. Говірка, вона раптом замовкла й до самого цвинтаря не обмовилась жодним словом. Її проща, яку старенька постать у чорній хустині торуватиме, поки якогось дня займе місце поруч із сином. Поки з неї скинуть чорну хустку й одягнуть світлу, жваво розквітчану, якої вона ні разу не носила.
Уже як вернулися з цвинтаря, жінка продовжила говорити. З чотирьох доньок — дві в Португалії, одна в Москві, одна в Рівному. Всі четверо заміжні, мають дітей. Одна з двох, котрі в Португалії, вийшла заміж за «тамтешнього», він приїздив сюди, влаштовували два весілля — там і тут. Андрій ще жив. Він намовляв Андрія їхати в Португалію, та Андрій лише зиркнув з-під лоба, то більше про те не згадували. Віка — найстарша, це вона переманила за собою сестру, ото відмалку трималися вдвох, та й народились одна за одною, «Андрійко мій — третім. А я коло хати. Земля не відпускає мене. Та й куди мені, старій бабі. З власної волі мій Андрій не пішов би в Афганістан. Я добре знаю його. Схід — то вже інше. І на Майдан. Ото побачив, як збиткувалися з дітей, пригорнув мене і пішов. На війну і смерть в нього нюх. Мов на жінку, яку впізнавав за парфумами: він не переплутав би її з жодною іншою. Ох, — Андрієва мати зітхнула, й у цьому зітханні виразилося все те, чого не охоплювали слова. — Не спізнав хлопець людського щастя». Людина народжується, щоб знайти своє. «Леся, „московитка“, як її тут називають, не приїздить. Дзвонить. Наймолодша. Як з чоловіком подалися на заробітки, ще як тільки побралися, та так і пропали. Славко водій, а Леся довго сиділа без нічого, перебивалася принагідними заробітками, доки влаштувалася бібліотекаркою. Він звідси, наш — он хата через два подвірʼя, там виростав, а одного дня став на порозі і сказав, що буде зятем».