Ще як їхали до села, до нас заговорив сільський дядько.
— Ви до кого?
— До дядька Андрія.
— Спізнилися ви, дівчатка.
І тоді чоловік розговорився.
Це від нього ми вперше почули про мотоцикл:
«Він ходив у якомусь ступорі, а вони силкувалися вивести його з того стану. Тоді їм і навернулося оте з мотоциклом. Колись вони влаштовували забави — молоді були ще, кров грала. Бо тільки до мотоцикла Андрюха не збайдужів, виводив його, мов живого. Ото стане дибки, задерши кермо, так що лише заднє колесо до землі й доторкалося. Не їхав — летів, сіючи куряву. Мовби хотів розбитися. Але не розбився, наче то не курява була, а рятівна хмара, що кожного разу огортала його, а коли влягалася, мотоцикла й сліду не залишалося. Ото вони і вчепились за мотоцикл.
— Не жартуйте, хлопці.
А іншого разу:
— Не випробовуйте мене.
А вони не вгавали. Тоді й осідлав.
Неслися один на одного, мов ті олені, але перший не витримав. І другий, і третій. Останньої миті, спасувавши, вступалися. Мовби то не Андріїв осклілий погляд, а сама смерть дивилась на них. А четвертий не зʼїхав — принцип на принцип. Андрюха втримався, а той — ні. Якби сіромаху не шпуронуло в траву, кісток не позбирав би. Як будете йти і побачите чоловіка, який накульгує, то він. У нього костур такий, ви впізнаєте. То ще легко відбувся. Тепер старий, а тоді перший задирака на селі, разом з Андрюхою, було, гори перевертали. На тому й сквиталося. Бджолярство стало Андрюсі релігією, отак пасічникував, маючи, однак, золоті руки до техніки. І все стало ніби на місце. Знайшов свій мир — з бджолами, не з людьми.
Парубійка боялися смерті, а Андрюха не боявся. Даремно його потривожили, хотіли як краще. Жаль їм було, ми всі шкодували його. Андрюха знав, яка вона. Ото ми собі теревенимо, а самі зеленого поняття не маємо. Переспав з нею, як із коханкою, відтоді не міг більше з жодною молодицею зійтися. І своє юнацьке кохання занапастив — такої дівчини зрікся! Хлопи лікті кусали, знаючи, що вона Андрієва. А тут приходь і задарма бери. Пішла за їхнього спільного однокласника, Андрюшиного давнього приятеля. Не дівувати ж до пенсії. Раз скочиш у ліжко до смерті — пиши, пропало. Це лише так здається, що ти — король.
Андрій знав, як воно, помирати, а вони — ні. Одне — побувати в її обіймах, друге — правити небилиці. Він мовби глузував з неї, ніби викликав її на герць, як ото хлопці-мотоциклетники його. Випробовував, а вона підстерігала зовсім не там. Міцні ручища, мотоцикл слухався, як комонь вершника. А й вишивав же!
Й ось тоді збагнув. Почув її поклик. Мати відмовляла, щоб не йшов. Але що мати дорослому чоловікові, який раз уже зазирнув в очі кульгавої. Хто раз пішов на війну, той з неї вже ніколи не вернеться. Отак я вам, дівчатка, тлумачитиму. Усі літа продовжував бути на війні — то тільки здавалося, буцім вернувся. Так мислю собі, так воно є. Вернувся не він, а його копія — бліда подоба того Андрюхи, якого знали. Мабуть, і він розумів це. Або принаймні відчував.
Ховали цілим селом. З окільних приходили — багацько, що аж не здається, що стільки ще нас живе тут. Його колеги — ті, з котрими змагався на мотоциклах. Довгий шлях, люди вклякали, коли попри них несли труну.
Жінка, що її спершу кохав, відтак зрікся, народить синаша, якого охрестять Андрійком, але що воно. Одного Андрія опустили в яму й засипали землицею, другий зʼявився на світ. Та й квит».
Ми вирушили втрьох, ми і в школі скрізь разом ходили — навіть у туалет відпрошувалися одночасно, і додому йшли, хоча нам було в різні боки. Подружки-нерозлийвода. Нас називали сіамськими близнючками. Коли котрась із нас просилася вийти, а інші ні, це викликало у вчителів занепокоєння, і вони стривожено казали: «Світлано і Лесю, ви теж, звісно, можете вийти».
Дійшовши до роздоріжжя, ми зупинялися і довго стояли там, переминаючись з ноги на ногу, нездатні розлучитися. «Ну, дівчата, до завтра». «До завтра». І так ми прощалися, аж поки надʼїздив Катьчин автобус. Катька зволікала, і ми майже силоміць впихали її в переповнений салон. Двері незбагненним дивом зачинялися, Катерина оберталася до нас і, театрально скривившись, «викрапувала» з очей сльози розлуки.