— Вертайтеся, дівчата, нашо оно вам нужно?
— Звідки ви знаєте, чому ми їдемо?
— За столько лєт я научілась чітать людєй. Чєлавєк — как пісьмо. І тєлєвізар тоже сматрю. Погляньте, які ви харошиє. Вам какраз діточок ражать.
— Ми знаємо, коли нам народжувати.
Запала незручна пауза. Ми не сподівалися, що Катерина так відрубає. Схоже, Катерина й сама здивувалася.
— Змінимо країну, а тоді народимо, — спробувала розрядити атмосферу Тетяна.
Таня — жайвір. Тоді як ми сонні ледве пленталися до школи, вона приходила однією з перших. В той час, як ми куняли за партами, вона розгортала бурхливу діяльність. «Що сови, так і будете спати?» Легко казати! Прочухувалися ми одночасно з дзвінком, який сповіщав про закінчення шкільних занять. Він був чимось на зразок нашого будильника. Та й не лише нашого. Почувши його, клас раптом пожвавлювався, а вже за хвилину школа ходила ходором.
Провідниця знизала плечима.
— Глупі ви.
Я народилася в Смілі, в Черкаси ми переїхали, коли мені виповнилося три роки. Сміли я майже не памʼятаю. Ми потім ні разу не були там, хоча це всього-на-всього кілька десятків кілометрів від Черкас. Річку пригадую, а так більше нічого. Наче ми переїхали з меншої річки на більшу. Батько стверджував, що в Смілі найсмачніший на світі шербет, й усе збирався туди по нього, але так ніколи і не поїхав. Мій батько обожнює солодощі — маму, мене і солодощі. Скільки на столі, стільки він зʼїсть. Мати завбачливо ховала їх від нього, мов від дитини, — в нього цукор завищений. Батьки працювали, я ходила до школи.
«Що, сміла?» — мене діставали цим у школі. Я не була смілива, однак, якщо треба, могла за себе постояти. І за подруг. «Як ти сміла...» — мати недовершувала, нам обом робилося весело. «Ну йди вже, — лагідніла, — але більше так не роби». Місце мого народження вберігало мене від нагінок. Громовідвід, об який розряджається блискавка.
Другою книжкою, яку Євген привіз із собою, був Турянський. «Поза межами болю» Осипа Турянського. Ніхто з нас не чув про такого автора. У школі про нього не згадувалось.
Євген добув томик з наплічника і заходився читати. Він читав уголос, спершу тихо ворушачи губами, ледь чутно, як проказують молитву. Здавалося, наче він озвучує Біблію, як представники деяких християнських течій, які роблять це часто прилюдно, щоб привернути увагу. Ні, не до себе, а до написаного. Їм здається, що всі біди від того, що ми надто далеко відбігаємо від тексту. Я не знаю, чи Євген робив це для того, щоб зацікавити нас.
Помітивши, що ми прислухаємося, він підніс голос, як підкручують, вловивши щось важливе, радіо. Євген читав Турянського вечорами, в перервах, при світлі полумʼя, що танцювало танець, перекладаючи написане в ній мовою рухів, світла і тіней, що зʼявлялися і зникали. Поки людина здатна відчувати біль, вона жива.
Його вразила метафора мистецтва. Скрипка, яка ні на що не годилась, крім як розпалити багаття, її остання роль, її найважливіша для людини в безвихідних обставинах мелодія. Музичний інструмент не зміг відвернути війни — ні грою, ні символічністю. Людина не водитиме смичком по струнах, коли коцюбіють руки і ноги, коли мороз обпалює лице, як вогонь. Скрипка не виконала тієї функції, яку в давнину покладали на предмети. Її залишалося розтрощити. Наскрізь автобіографічна оповідь, наче герой вижив, щоб описати свій досвід. Мистецтво втратило вартість. А може, він помер? Фізіологічно живий, але загинув духовно, культурно? Що робить нас тими, ким ми є, і до якої межі ми ще люди, а коли вже ні?
Євген натрапив на Турянського випадково. Турянський зацікавив його — зовсім не метафорою (то сталося згодом, коли прочитав книжку), а схожістю. Турянський йшов через перевал — тими самими гірськими стежками, що й він та його товариші. То був шлях смерті, яким він пройшов і вижив. Й ось українець через сотню років приїздить туди відпочивати. Який звʼязок міг бути між ним і письменником з віддаленої епохи, між якими пролягло стільки часу? Турянський українець, і Євген українець. Для Турянського воно було не зовсім чуже і не зовсім своє, для Євгена теж. Лише Турянський йшов з півночі, він — з півдня. І сто років. І — війна.
Боюся, це ілюзія, що світ змінюється. Сьогодні він такий самий, як тисячу років тому. Змін зазнають несуттєві речі; засліпленим ними, нам здається, що ми здійснили неймовірний прорив. Проте ми поводимося так само, як перед тим, так само воюємо і ненавидимо, як вчора і передучора. І кохаємо.
Достоєвський написав, що світ врятує краса. Він вийшов з родини греко-католицького священика. Майже дві тисячі років перед ним чоловік на імʼя Ісус, чиї батьки з Назарета, а він сам народився у Віфлеємі, проповідував, що світ врятує любов. Вона не врятувала його, проте він вірив, що вона здатна врятувати світ. Він приніс себе в жертву в цій надії.