Ті, хто загинув на Майдані, принесли себе в жертву в такій самій надії. Достоєвський вловив дух біснуватості, що невдовзі заполонив Європу. Достоєвський — брехун; смішнішої і карикатурнішої фігури, ніж князь Мишкін, я не зустрічала. Мишкін — цнотливець. І брати Карамазови. І Раскольніков, який зарубав Альону Іванівну. Раскольніков — карикатура на християнство; дзеркало, в яке вряди-годи варто зазирати. Достоєвський брехав, щось у ньому сигналізувало, що він бреше. Проте, блукаючи манівцями, рідко хто так близько ходив довкола правди. Нещодавно я читала японського письменника Ое, він переписав Достоєвського, скинувши з його героїв облуду цнотливості, як скидають красиву обгортку, і тоді оголюється те, що насправді.
Нас відмалку загортають в такі обгортки. І якщо ми поступово навчаємось обходитися без памперсів, то від пелюшок лукавства звільнитися незрівнянно складніше. З цього рідко хто здатний виплутатися, поодинокі особистості.
Смерть забирає тих, хто любить життя, вона раптом шкодує його їм. Світ зміниться тоді, коли люди не гинутимуть заради чогось, а житимуть.
Лукавство заводить у глухий кут. Тоді — війна. Хибне ословлення світу, хибне розуміння себе і своїх бажань, брак сили волі сказати правду. Вберегти нас може лише правдиве називання.
Я боюся тієї зустрічі. Я боюся зустрітися з ним. Я боюся побачити його — боюся того, що прочитаю в його погляді. Боюся ступити крок, наче за ним — провалля, порожнеча. В нас спільні батько і мати. І кімната, в якій ми виростали.
Кілька разів він приїздив до батьків — потайки, ні з ким не зустрічаючись, а потім безслідно зник. Він переховується, батьки переживають за нього; для них він усе ще їхній син. Попри все їхній син. Вони не мають поняття, де він. Інколи він телефонує їм. Тоді ще він приїздив до них.
Того дня я приїхала, не повідомивши батьків; я часто приїздила без попередження. Батько розмовляв з кимось, звідкись з глибини помешкання долинав інший чоловічий голос. Я прислухалася. Коли він пролунав ближче, я впізнала його. Пальці зʼїхали одвірком, так і не натиснувши на дзвінок. Я зупинилася в Надюсі. До ранку я проплакала, вранці Надюся пішла на роботу, а я вернулася в Київ.
Я не вірю, що це він. Що він на таке здатний. У нього сімʼя і дитина. Хай втече в Москву, будь-куди, куди-небудь в Росію. Я не хочу бачити його. Я не хочу зустрітися сам на сам з його поглядом. Хочу забути його. Хай живе десь там і десь там буде щасливим, хай невідомими вулицями пересуватиметься людина, чужа мені. Наш ворог роздає їм громадянство, йому потрібні такі, як мій брат. У мене є брат — це твердження хибне чи істинне? Ніхто не може дати на нього відповіді, жодний філософ. Колись у мене він був. Нехай це залишається в минулому часі.
Він не ставився до мене ні добре, ні погано. Як брат до сестри. Інколи кпив, тоді як я зі шкіри пнулася, щоб бути такою, як він. Подібною до нього. Для цього я навіть одягалася по-хлопчачому. І ганяла на спортивному майданчику у футбол, не усвідомлюючи, що все те заради нього. Таким чином я домагалась його визнання.
Бувало, він розмовляв зі мною. В ті часи, коли він не відкидав мене, я почувалася по-справжньому щасливою.
— Ось бачиш, — вона тримає фотографію, її рука тремтить.
Зріз з відеоролика на ютубі. Ні, то я тримаю. То я зробила її. Зупиняється перекурити. Дуже коротку мить видно обличчя. Компʼютерна програма дала змогу зафіксувати цю мить. У фотосалоні зображення роздрукували на папері. Прийдіть через годину. Я оплатила замовлення й отримала талончик. Через годину я прийшла. Навіщо? Година ще навіть не закінчилася, проте фотографії були готові. Вони вже чекали на мене, поміж них — ота. Його синові пʼять з половиною — невдовзі він підросте, жвавий, набитий малюк. Він тягнувся до мене на руки, я давно вже не бачила його.
Там, на Майдані, були чиїсь діти. Коли він цілився в них, мусив думати про свою. І дорослі. Котрийсь з тих дорослих міг бути його батьком.
Його дитина теж колись виросте. А я знаю, як він любить її. Вертаючись зі служби, він підкидав її вгору. Як він радів їй. Як вони разом гралися.
Це все одно, що вбити власну дитину.
Я не хочу думати про це. Я намагаюся відразу перебити думкою про щось інше. Поринаю з головою в роботу, яка подобається мені. Вона — моя; я знайшла себе в ній.
Я не знаю, що з цим робити.
— Це твій брат.
— Мовчи!
Я кричу:
— Не кажи цього.
Я намагаюся прокинутися до тієї миті, як Євген скаже це.