Ось я сиджу, затамувавши подих, за першою партою, що прилягає до вчительського столу, а вже за мить на ньому мої зачитані до дір підручники — так, наче цього разу вони нарешті заговорять, про що мовчали. Ні на що не придатна макулатура, свідчення лицемірства і підтасовування, хроніки нечистих на руку картярів. Поверх них нові, в яких незліч запитань і майже немає відповідей.
У вік, коли щойно навчився ходити, уявне і дійсне зібгані в нероздільний клубок, який поступово, в міру дорослішання, розплутується. Або й ні. Життя — будні у вигляді смуг, коли сіріших, коли барвистіших.
Мій друг упевнений, що, віддавши мені пляшчину, виграв потрійно: скараскався каші, звільнився від моїх домагань, здобувши зате в моїй особі, як примовлятиме згодом, друга, наголошуючи оте незмінне — надійного. Приятельство, випробуване часом. Ще б пак! Я вижлуктив вміст одним духом, після чого заліз у візок і блаженно заснув, байдужий до всього навколо. Я здався йому не таким уже безнадійним. Я був на якихось кілька місяців старшим за нього і не факт, що сильнішим.
У свій вік, в який пішки шпацерують під стіл, він вчинив, як індіанець, який викурює з білими люльку миру. Далека історія, завбільшки, як прерія, заввишки у шпилі Скелястих гір, кривава, як призахідне сонце, напнута, наче шкура ведмедя, між двома океанами. Її нанесено брижевим тайнописом на розгортках Великих Озер... Вона поглинала нас — нею ми жили і дихали. Своєї історії ми не знали.
Я проводив із ним не більше часу, ніж з іншими. Скільки дітей, з якими я ганяв м’яча і влаштовував пригоди! Ставив пастки, будував фортеці, проникав у ворожий табір, досліджував жуків, прорубував шлях у джунґлях, запікав картоплю, цупив по чужих садах недостиглий аґрус, бо коли тобі вісім і десять, світ — твій, і дари, що в ньому. Когось я пам’ятаю, хтось, можливо, пригадає мене. А другом для мене, так склалося, став лише він...
Перші спогади напрочуд різні і різний вік, до якого вони приточені. Щось людина бачить, наче діялося воно напередодні, щось затирається в її пам’яті — до невиразних силуетів, а буває — безслідно. Дехто одним рубом звільняється від минулого: забути все, покинути і не вертатись — це колосально чи страшно? По багатьох роках роздумів я з цього приводу так нічого й не вирішив. Коли проживеш життя, перестаєш будь-чому дивуватися.
Мій перший спогад губиться в невиразних домислах, мов краєвид у тумані. Пам’ять вихоплює то одні, то інші ошмаття, але годі сказати, що з того і чи так воно все було. Певне лише, що розказали батьки, сам я не можу ні додати, ні спростувати, як немає нікого, хто розповів би про мене дорослого. Ті, хто могли б, не розкажуть. Життя моїх батьків — щасливий роман, дочасно перерваний. А моє?
Вечорами, сівши на стілець в узголів’ї мого ліжка, батько читав мені, а я слухав і нишком поринав у дрімоту. Деколи, однак, сон не брав мене, і я довго перекидався, розмірковуючи над почутим. Найглибше запала в мене казка про квітку, що перетворилась на камінь. Мені здається, вона була зовсім не для дітей. Я й зараз пам’ятаю її до найменшої коми.
Дерева створювали затінок, біг, обдаючи прохолодою, струмок, підходив напитись води олень, гомоніла, котячись хвильками, густа трава, стрімко дерлася вгору, підпираючи небо, скеля, а на ній — одна-єдина, найчарівніша з усіх, які коли-будь зацвітали, квітка. Та ось прийшла людина і порубала дерева. Квітка засмутилася, краї її пелюсток зробились цупкими та грубими. Коли людина підстерегла оленя, а потім перестав співати струмок, квітка потьмяніла, а її пелюстки почали тверднути. Коли одного дня людина вбила людину, пелюстки перетворились на камінь. Ще й зараз видно на скелі виступ, чий закамʼянілий візерунок нагадує дивоглядну рослину.
Я випитував батька, чи оживе вона коли-небудь, а він відповідав мені: «Спи!». Я запитував знову, і його шкарубка рука без фаланги двох крайніх пальців лагідно торкалася мого волосся. Я й зараз, по стількох роках, відчуваю той доторк — так само виразно, як тоді.
Я виростав з мештів, штанів, сорочок, які носив. Я боровся з потом і страждав від вугрів, що спотворювали моє лице. Я увесь час потребував обнов, а ще більше — відповіді на запитання, яке ятрило мене, безугавно та неослабно, дарма що спливало більше і більше часу.
Батько все пам’ятав, наче діялося воно щойно напередодні. Мовби не пролягла смуга років, як борозна полем, глибока, мов рана, і нездоланна, як прірва. Він наче чекав, що я запитаю. Його рука лягла на моє плече, ми були однакового зросту, він і я, його копія, наче то він помолодшав на півсторіччя: «Коли людина перестане вбивати». Наступного разу я поставив це саме запитання. «Коли людина перестане нищити», — він зупинився і ще довго відсапувався, ніби не хода втомила його, а слова, що їх коштувало сказати. «Коли людина відкриє в собі людське», — цього третього я тоді не зрозумів. Зате знав, що я вже дорослий.