Й ось я повернувся до цього... Тоді я був упевнений, що батько все одно чогось недоказав. Що з тільки йому відомих міркувань відклав, а смерть завадила довести нашу розмову до кінця. Поволі я зрозумів, що відповідь — це те, що шукатиму, я і тільки я, ніхто не зробить цього за мене, ніхто, хоч би хто це був, не зарадить. Її не дасть ні мох у засічках, ніхто. Лише я сам. Змогти, захотіти, зуміти. Зуміти не проґавити, коли вона раптом на мить відкриється — тоді, коли цього найменше сподіватимуся.
Хіба вбивати, лукавити, бути боягузливим, підступним, зрадливим — не людське так само, як творити, мріяти, сподіватись? Дикі звірі не нищили один одного так, як люди. Хіба воно не належить до людини і не є нею, її справжньою суттю? Тонка скорина порядності... Ламкіша, ніж крига жовтневого ранку. Людина — жалюгідна. Історія людства — нескінченна серія злочинів, історик — криміналіст, патологоанатом, гробар, який перекладає мерців, лічить і перелічує, плакальник, який оплакує, хроніст, який веде мартиролог, куди ненастанно додається імен. Той, хто від’єднує добро від зла, опиняється на самотньому острові, як Робінзон, зазнавши кораблетрощі. Хіба можна осягнути одне, не спізнавши другого? Крихітне уявлення, вогник у темряві, я прямую йому назустріч, примарному і далекому.
Й ось тепер воно проросло — зерно, що так довго просиділо в ґрунті, чекаючи на свій час. Атож, можна прожити життя, нічого не змінивши, — живуть же з ногою, яка накульгує. Одного дня тобі відкриється все, що згаяне. Ти квапитимешся змінити, але буде запізно. Ти захочеш крикнути, але не матимеш голосу. В боротьбі з собою людина щойно по-справжньому народжується багато-багато літ по тому, як її приведено на світ. І навіть тоді переможцем вийдеш не ти, а смерть. Любов — тихий вогник, що гріє. Тендітна зелень на чорно-сірому попелищі.
Я почувався обранцем, якому довірено таємницю. Мені перехоплювало подих. Я спілкувався, не потребуючи слів. Я беріг її, уявляючи себе архіваром, спільником, спадкоємцем. Стеблинка з листочками, як долоньки. Долоньки розкриваються, з них з’являється квітка — біла, рожева, блакитна. Я відчував, як виповнююся силою причетності і знання.
Дитина ближча до простого та очевидного — воно відкривається їй у своїй первозданності. Кожний рік відносить далі і далі, мов течія галузку від берега — від місця, де дерево, з якого її зірвав вітер. Одного дня зв’язок розривається, ми цього не помічаємо, заглиблені в дріб’язкову шамотню, а коли збагаємо, часу залишається хіба що пошкодувати. Крапля отрути, відміряна з моторошною ретельністю. Ми випиваємо її повільно-повільно, нічого не відчуваючи — ні болю, ні сп’яніння. Ми — мерці, які живемо, працюємо, плачемо й усміхаємося, швидко зашкарублі, щось у нас колись всохло, ніхто з нас не скаже, коли і чому. Всі наші почуття потворно несправжні, як, зрештою, й ми самі.
Коли ти вже став на цей шлях, іншого тобі не залишається: ти випиваєш чашу до дна. А тоді я не почув, не розпізнав батькових слів. Мусило проминути життя, аби привідкрився зміст того, що бриніло у пам’яті його голосом — щомиті, щохвилини, щодня, хоч де би я був і що робив. Людське... Ти мусиш постійно підтверджувати його. Й ось зараз, коли більшості тих, із ким я виростав, немає, коли немає того, з ким до останку, до найостаннішої межі ми вважалися друзями, зі мною раптом щось сталося. Я стою на порозі, за яким порожнеча. Я вдивляюся в мовчазну темряву. Чи здатна людина народитися вдруге? Ні, я не відчуваю страху. Я прагну лише одного — вернутися до початку!
Один життєпис, що потрапив мені до рук, починався сценкою, як маленькому хлопчикові погрожували відтяти язик. Цим хлопчиком був автор спогадів. Відтоді, мовби перевпевнюючись, що язик на місці, він без угаву базікав, адже писання — не що інше, як різновид балаканини, добазікавшись урешті, коли йому було, здається, сімдесят шість — не набагато більше, ніж мені, — до світового визнання.
Життя — фільм, ти можеш перекручувати його, скільки заманеться, назад: від того нічого, що в ньому, не зміниться. Змінюється сприйняття — в тридцять воно не таке, як у вісімнадцять, а в шістдесят — інакше, ніж у сорок п’ять. І можеш змінитися ти. Ти не зможеш зробити цього, коли захочеш, а щойно коли збагнеш. Коли тобі відкриється недосяжне для твого ока — сад, відгороджений нездоланним муром. І ти виявиш, що він у великому занедбанні, а часу навести лад не залишилося.