Я бачив тільки його, як і перших п’ять шкільних років. Збагнувши, як сприятливо впливає на мене наша дружба, мої батьки подбали, щоб я опинився з ним в одному класі. Коли я почув, що хлопця з третього ряду переводять до іншої школи, мене охопила паніка, ніби йшлося про мене, ніби й мене могли отак взяти і перевести, не повідомивши батьків і розлучивши з моїм другом. Я боявся змін, не сподіваючись від них нічого доброго. Я боявся всього нового і невідомого. І хоча того хлопчика забрали до школи, побудованої в кварталі, в якому він мешкав, для мене це було подібно до кінця світу, якого я, якби це стосувалось мене, напевно б, не пережив.
День у день ми сиділи за спільною партою; я поблажливо вдавав, що не помічаю, як мій друг підглядає до мене в зошит. З контрольних робіт ми отримували з ним однакові оцінки. Коли вчителька, засумнівавшись, викликала мене до дошки, я міг підтвердити їх, він — ні. До відмінника я не дотягував, а досягнень у наш час не купували. Навчання аж так сильно не приваблювало мене, я не мав амбіцій — ні тоді, ні згодом, а тепер — поготів.
Ретельність, з якою я виконував домашні завдання, мої батьки сприймали за зацікавлення. Добрі оцінки я отримував, бо навчання не складало для мене великих труднощів. Якби мене запитали, нащо я ходжу до школи, я відповів би, що мене віддали туди — так само, як перед тим до садочка. Батьки працювали, моїм обов’язком було вчитися.
Першого вересня, коли ми лаштувалися добути шкільне приладдя, з його ранця вигулькнула стара знайома. Він приносив у ній сік або чай. На першій перерві мій друг випивав його, а на другій переливав туди в їдальні молоко.
В шостому класі все раптом змінилося, змінилися ми, і в його новому, вдвічі просторішому портфелі символу нашого першого знайомства не було. Коли нам хотілося пити, а ще дужче з бажання почуватися дорослими, якими ми невідворотно ставали, ми вирушали до поближньої забігайлівки, де в півсутінках затіненого деревами першого поверху потягували коктейль, а згодом, у старших класах, — легкі алкогольні напої.
«Продаж алкогольних напоїв особам у нетверезому стані і неповнолітнім ЗАБОРОНЕНО». Як зараз пригадую той бар... Він складався з продовгуватого, призначеного для відвідувачів, і ще одного, компактнішого приміщення, відгородженого щільною завісою китиць. За тими китицями, що звисали до підлоги, створюючи, досить було порухати, характерний шелест, наче бралися щось розповісти, мені відкрилась дорослість. Між мною і юною жінкою за стійкою існував потаємний зв’язок.
В чотирнадцять секс п’янить дужче за будь-який аперитив. Наостанок ми з другом упадали за однокласницею — з тих дівчат, які, непримітні ні в десять, ні в дванадцять, у шістнадцять спалахують сліпучою квіткою.
Змагання за її увагу було поставлено на міцну основу домовленостей, яких не порушував ні він, ні я. Ми запрошували її на морозиво, по черзі носили ранець і дарували жоржини, її улюблені квіти. Вона ставилася до нас з однаковою прихильністю — він мав вдачу, якою не міг би похвалитися я, а в мені було щось, чого не мав він.
Ми пропадали в щойно побудованому, наче спеціально для нас, кінотеатрі, кружляли на каруселі, цитуючи любовну лірику і простягаючи руки, щоб з’єднатися над землею, над буйною зеленню, яка знову такою вже ніколи не буде.
Під впливом чи то великих поетів, чи нашої закоханості, чи весняної зелені, а радше за все — того і того, я написав кілька строф, щирих і неоковирних, що залишились єдиними в моєму житті поетичними спробами. Якби я показав їх моєму другові, він назвав би мене поетом. Можливо, якби я наважився подарувати їх їй, якій вони були присвячені, все пішло би інакше. Від мрій, що окрилювали нас, нам перехоплювало подих.
Ми протанцювали до самого світанку — останні години в мурах, в яких ми провели збіса років. В’язень звикає до тюрми — я не хочу сказати, що все було аж настільки погано, проте школа не могла бути інакшою, ніж суспільство, в якому ми виростали. Кузня, лише метал, який там кувався, — людина.
День після катастрофи нічим не відрізнявся від попередніх, а ми почувалися, наче нас висаджено на незнаній планеті, і хоча школа була позаду, а трохи далі вулицею під затінком високих каштанів бар, повернення не було. Наше місто тримало нас міцними нитками, і я не знаю, чи ми змогли б покинути його за власним бажанням.
Ми зустрілися після армії. Вслід за моїм другом я подався на той самий факультет, що й він. Я отримав пунктом більше, ніж необхідно, тоді як мій друг рівно стільки ж недобрав. Можливо, наші шляхи назавжди розійшлися б, якби не «Геннессі», який забезпечив йому прохідний бал. Він коштував шалених грошей, яких не мав ні він, ні його батьки, такі самі звичайні трудяги, як мої. Він був вісником світу, доступного хіба що в книжках з осудливими анотаціями.