Побачення з дівчиною, в яку ми були закохані, відбувалися рідше і рідше, доки одного дня вона назвала нас своїми братами. До якої міри наївною може бути людина, яка кохає! Вона ладна хапатися за найнікчемнішу соломинку, відмовляючись бачити очевидне, наче таким чином його можна скасувати. Я скидався на божевільного. Кохання — необорна сила.
Запрошення на весілля було виконане тим самим почерком, який я колись цілував потай від мого друга, мовби слова і речення були її вустами. Я ладний був виконати будь-яке її прохання, проте що я, який палко кохав її, міг відповісти, коли вона запропонувала нам стати дружбами? Думки не слухалися, в голові гуло, а до горла підкочувався клубок.
Згодом, коли все відійшло, однак не любов, я радів її щастю. Мене гріло його тепло, мов промінь, що проникав крізь густий палист. Воно було смужкою світла в кінці нескінченного тунелю, яким я нестямно увесь той час біг. Тієї миті я її по-справжньому, не як хлопчак, покохав.
Ми не витримали випробування, обернувшись до неї спиною, коли вона нас найбільше потребувала. Ми замкнулися, наче діти, у власній образі. Ще й зараз я не можу говорити про ті дні без схвильованості. Яких лише порухів я не зазнав! Думки снувалися гарячково і хаотично. Почуття розшарпували і спалювали мене. Речення, ще не сформувавшись, розпадалися. Я хотів щось сказати, але не було що, хотів з кимось поділитися, але не було з ким. Мій стан нагадував хронічну недугу, що зненацька загострилася. Ми заприсяглися ніколи, з жодною жінкою, хай які почуття до неї нас переповнювали б, не одружуватися. Та й чи міг би я почувати подібне ще до когось, крім неї? Як мало виглядати моє життя, в мене не було найменшого уявлення.
Я страждав і ладний був на найбезглуздіші речі. Рано чи пізно вона неминуче надасть комусь із нас перевагу — гадав я в невимовному засліпленні, не припускаючи, що може з’явитися хтось поза нами. В світі, в якому я перебував, наче в мутному тумані, існували лише вона, мій друг і я.
Якби не мій приятель, я вилетів би з інституту. Я й сам не сказав би, де мене носило і що зі мною діялося; я жив у маренні, наче в гарячці; не знаю, скільки так тривало, лише якоїсь миті несподівано для себе самого я повернувся до звичного життя. Я знову слухав лекції, виконував практичні, писав контрольні, спілкувався з однокурсниками, тримався за поручень трамвайних дверей, що не змогли закритися, а вітер хльоскав по мені, наче заповзявшись вернути до тями.
Інститутські будні відвертали від невтішних думок, а безкоштовна освіта для мене, який вийшов з простої сім’ї без зв’язків та амбіцій, означала чимало. Вона дарувала мені забуття і хоч якийсь сенс. Я жив на стипендію, роблячи малесенькі заощадження, шукав рятунку в книжках, проте написане в них було таке саме вбоге, як навколишня дійсність. Не міг же ж я у двадцять із чубком років далі захоплюватися Купером!
Що має, рано чи пізно станеться. Ні, я ні про що не шкодую. Можна прошукати ціле життя й аж згодом, коли вже запізно, збагнути, що те, чого прагнув, знаходилося поблизу. Атмосфера свята надовго відігнала мої сумніви. Ейфорія підхопила й понесла мене, як течія узбережну галузку. Жіночі долоні були на моїх плечах, жіночий стан — у моїх руках. Якоїсь миті від швидкого кружляння, від весільної музики, що швиргала навколо радість життя, від близькості наших розгарячілих тіл між нами спалахнув вогонь поцілунку.
Танцював я, як заведено, також з молодою. Мій друг неабияк посміявся з її залицяльників. Доки вони змагалися, хто піднесе їй пишніший букет, він спокійнісінько розпивав із майбутнім тестем пляшку, гомонячи про світ і життя. Хай якими красивими будуть квіти, жінка надасть перевагу не в’яненню, а комфорту, здатному приборкати найневгамовнішу пристрасть. Мій друг уособлював його — розважливий, зрілий, готовий перейняти смолоскип родинного щастя і затишку. Вони швидко дійшли згоди; коли спілкувалися, здавалося, наче сидять за столом батько і рідний син, а вони ж іще навіть не стали тестем і зятем.
У розпал весілля він раптом затягнув мене в гайок, висаджений довкола ресторану. Забава вихлюпувалася у відчинені вікна калейдоскопом польок і коломийок, безтурботна і задерикувата — життя не на те, аби змарнувати його в скорботі. Блимали різними кольорами ґірлянди, що прикрашали будівлю, наче її було оповито люмінісцентними виноградними лозами. Музика й освітлення то входили в один ритм, то знову розходилися. Коли вона на мить стихла, до нас долинули голоси жінки та чоловіка, які в глибині літньої ночі віддавалися любощам. Ресторан ширив навколо флюїди бажання і пристрасті.