Зміст тих книжок я знав назубок. Я й сьогодні не зміг би пояснити, нащо я їх раз у раз потребував. Вони лежали осторонь на моєму письмовому столі, завше на видноті. Витираючи пилюку, я боявся зачепити їх, наче там знаходився не якийсь Стівенсон, а щонайменше Святе Письмо. Чекаючи в дитячо-юнацькій книгозбірні, якою я прокористувався дев’ять років, на цидулку-підтвердження, що за мною немає боргів, без чого мені не видали б атестат, я випадково помітив його відкладений набік формуляр, радше здогадавшись, ніж упізнавши, як ото вловлюють щось невідомо-яким чуттям. «Вибув» — проставлений нарешті фіолетовим чорнилом, таким самим, яким заправлялися ручки, штамп.
Так я зустрівся з ним востаннє, вперше звернувши увагу на його незвичне прізвище, на тлі якого його ім’я, якого тільки в колі моїх знайомих було десятки, виглядало, мовби дане з наміром розчинити, вберегти не у своєму, чужорідному, що все одно відчуло його на нюх і знищило, середовищі. Мені й зараз здається, що його загибель сталася не в цегляних мурах напіврозваленого будинку, в якому ніхто не жив, а на сторінках однієї з книжок, які ми з ним почергово читали. Мовби досить пригадати назву, і непорозуміння розвіється, як туман. На тому місці ось уже років двадцять, як побудовано школу. Мабуть, кращий, у кожному разі символічніший, ніж хрестик на могилці, пам’ятник. У цьому новому будинку ніхто нікого не вбиває, а учнів навчають з повагою ставитися до життя і до права кожного на інакшість. Можливо, з його мурів вийде покоління, яке не всаджуватиме ножа і не чавитиме іномарками, мов нікчемних комах, перехожих. За найкращої педагогіки, хоч якою сучасною була б, цього ніколи не можна сказати напевне.
Я закинув навчання, прогулював заняття. Ховався, де мене ніхто не займав, і слухав, як усередині пече. Невдовзі, а може, вже перед тим з’явилось бриніння, як ото електродроти, що під високою напругою. Проти цього годі що-небудь удіяти. Мабуть, я теж був неправильним. Може, це така карма — високовольтне бриніння. Цілком воно так і не минуло, проте якось із ним живу, воно далі бринить, десь у глибині, далеко-далеко, то наростаючи, то знову відходячи, то нагадуючи про себе, то, відступивши, заколисуючи.
Про нього, вундеркінда, я згадав за стільки років, мабуть, уперше, а тоді він не покидав мене, наче ми й далі разом і залишимося такими назавжди. Людина лише видається такою, насправді несучи в собі в’язкі світи, в яких вона — крапелинка, а вони — вони всі вміщаються в ній; давно, здавалося б, згаслі, вони володіють здатністю несподівано оживати. В людині багато всього має для себе місця — більше ніж навіюють зріст і вага.
Їх було четверо чи п’ятеро. Вони робили на нього ставки, впадали в шал, влаштовували перепалки, прив’язавши його до дерева, а він насвистував, доки хтось із них, розлютившись, у півоберта гаркав «Заткнись!» або підходив, перекочуючи в роті слину, як ото корова розжовує харч, і плював йому прямісінько в лице, а він не мав змоги обтертися від зеленкуватого слизу, що сповзав по щоці замість сльози, тоді як їм, може, дужче за все кортіло змусити його заплакати.
Мовчав, озиваючись, коли вимагали від нього Числа, щоб звіряти і реготати, і штурхати одне одного, бо тієї миті, як хтось із них зривав куш, усі інші опинялися в дурнях, що доводило їх до справжнісінької нестями, в якій гамузом, незалежно, хто з них програвав, а хто виграв, кидалися його обіймати, виціловувати і тузати.
Наче сподівався, що йому й цього разу буде прощено, сприймаючи все, як неминучість, як ото належить розплата за щось, стосовно чого не знаєш, чим і коли проштрафився. Наче людина завинила вже тим, що народилася. Мовби життя — злочин, який можна виправити лише померши.
У мене про моє народження не збереглося жодних спогадів, принаймні я б не зміг це хоч якось прокоментувати, та й чи потрібно. Щойно підручник анатомії допоміг скласти про все більш-менш достеменне уявлення — доволі, якщо подумати, пізно. Своєрідний лізинґ, завдяки якому мені перепала моя мама. В мені рано прокинулася жага пригод, трохи пізніше мене вже цікавила музика. Я не задумувався про те, звідки взявся, надто не вникаючи в суперечливі, незрідка взаємовиключні версії. Мені вистачало, що я був, це вже само по собі збіса багато.
Той дар, уділений природою йому на погубу. Мовби вміння, з яким увійшов у світ, розбуркало в них заодно з подивом, зі справжнім, непідробним захопленням зло, якусь образу, стару і задавнену, як світ; наче вони актори, зрекрутовані для вистави, де їм накинуто відповідні амплуа, як ото в механізми закладають принцип їх функціонування. Просто так, задля розваги, нічого особистого, та й дивно було б, якби мали.