Той з-поміж них, котрий не зумів відмазатися, узяв провину на себе, відхопивши п’ятнадцять років. А могли, адже був уже повнолітнім, розстріляти. «Вишка» — слово, якого сьогодні не вживають. Уже цього одного досить. Щось не вийшло, якась піщинка ненароком, як ото буває, коли потрапляє в механізм, замість бути розтертою, спричинила збій.
Це відгалуження лабіринту, яким є буття, швидко вичерпало себе, вдовольнившись одним трупом. Останньої миті подальше жертвоприношення було зупинено.
Його батькам за вісімдесят, скрізь удвох, навіть по хліб ідуть, тримаючись одне одного, а разом — за життя, не для себе — заради нього. Наче його не вбито багато років тому в розпал дня, коли дорослі були на роботі, а він уже встиг виконати домашні завдання, тоді як я застряв у кінотеатрі, смокчучи дюшеску за дюшескою під фільм, який напередодні вже бачив. Наче те, доки житиме, залежить від них. Наче увесь час він продовжував бути поряд — щодня, щосекунди, хоч де були б і що робили б.
Мовби щойно тоді, коли життя вийде з них самих, зупиниться його друге дихання — їхня пам’ять про нього, коли його самого вже давно не було. Вони залишалися тими, які не забували про нього ні на мить. На таке здатні лише батьки, жодне кохання, жодна дружба. Немає тривкішого, ніж коли тебе люблять ті, хто народив.
Присутні час до часу вигукували: «Нелюд!», «Смерть тобі, падлюко!», а також оте, яке кажуть про тварин, — «Здохни!». Поміщений у клітку, за металевими ґратами якої зблискував його погляд, зацькований і озлоблений на тих, з якими за однією подобою був створений, він наче й справді скидався на звіра. Дивився на них, а вони на нього. Ніби не мав батьків, а тепер зрікалось його суспільство, тоді як ходив так само на двох і розмовляв тією самою мовою, жалюгідною-недорікуватою, збідненою, як річка, в яку не притікає вода, а може саме тому. Вартові та клітка врятували його від самосуду.
Батьки вбитого, ще ближче притулившись одне до одного, ще більше подавшись і скрутившись, як листки на зірваній з дерева галузці, мовчали. Раз чи два, коли до них зверталися, вони підводилися і, сказавши щось у відповідь, знову сідали. Я сприймав усе, як непорозуміння, щось невдале і недоречне, як сипкість, через яку треба перейти, як ото долають випробування, що ось-ось закінчаться, і завтра ми знову бігтимемо сходами, перестрибуючи через приступки, туди, де чекало на нас життя, до якого ми не мали права баритися. Я натисну дзвінок, двері відчиняться, і він, як завше, стоятиме на порозі. От лише того «завтра» не настало.
Коли вже було по всьому й засудженого виводили, взявши під руки, з’єднані на зап’ястях, наче лаштувався молитися, хтось з усієї сили зацідив. Буцім п’ястуком можна оскаржити вирок, стерши-розмазавши, щоб уже ніхто не зміг дорікнути: «Його подоба така сама, як ваша, він — один із вас». Страх опинитися сам-на-сам перед безгучним, невиразним і тим не менше недвозначним запитанням, на яке, найімовірніше, не знайдеться відповіді.
Конвой перепинив юрбу. Закон — ось на чому його виконавцям розходилося. Так, ніби взагалі не про нього, якого заводили і виводили — того разу востаннє, йшлося.
Розмови не вгавали кілька місяців, аж враз усе вщухло, повите мовчанням, мов саваном. Наче щойно тепер було зашито труну, а не тоді, на цвинтарі, коли періщив дощ і небо оплакувало разом з людьми. Патьоки хльоскали поринулих у скорботу — мовби за те, що недопильнували юне життя, давши йому дочасно згаснути.
Цвяхи, що їх молоток вганяє в деревину, з якої ще не вивітрився запах живиці. Той стукіт, спершу дзвінкіший, а потім, наостанок, глухий, наче стлумлений зойк. Щось було в цьому, непримітне й потрясне, безжальна в своїй неосяжності послідовність, якою життя дає знати про себе й тоді, коли менш за все має намір втішати.
Хрест на могилі, менший, ніж доокола, і вже одне це викликало незмірний щем. Наче їм, як і тим, кого під сподом поховано, пощастило розправити плечі, а йому — ні. Він множив у голові дво- і тризначні числа, блискавично. Мовби його мозок було запрограмовано так, щоб устигнути проробити те, на що людині потрібно набагато більше, ніж перепало йому, років.
Фірмовий фартушок, стільчик — восьмигодинний робочий день, боротьба з безробіттям, програма уряду. Нагода поповнити місцевий бюджет і сечовий міхур. Невеличкими внесками у вигляді п’ятдесятикопійкової монети, потім гривневої, відтак двогривневої банкнот. Ста́вки постійно зростають. Пам’ять, налита тим, що рекомендовано якнайскоріше спустити в унітаз. Хто це сказав? Авжеж. Прізвища не пригадую.