Мою невротизовану підліткову психіку мало заспокоювати півняче кукурікання, а молоко — зміцнювати здоров’я. Моїй неньці здавалося, що в нашій тісній квартирці я дедалі більше скидаюся на хатню рослину, майже прозору від браку сонця. Напевно, то й був мій вегетативний період.
Чому людина прагне бути кимось іншим, ніж тим, ким вона є? Мріє зникнути, розчинитися, мовби боїться себе — чогось у собі, здатного на відчайдушні однаковою мірою, як і лихі вчинки? Наче той листок, яким грається вітер. Секвоя живе чотири тисячі років. Так, чотири. За нею оливкове дерево — три.
Ми побачили їх у серпні тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого. Бакалія, куди ми зайшли по халву, а вийшли з ними. Починався дощ — з тих, які падають великими краплями, вибиваючи у вуличній пилюці дучки. Провісник зливи, що так і не настала. Тепер там аптека. Ні, крамниці спортивного одягу давно немає. Їх продавали на вагу, зачерпуючи з десятикілограмової каністри, на якій писало щось по-арабськи. Маслини єгипетські — ми купили сто грамів, шістнадцять штук.
Ми витріщилися на них, як на жахливе непорозуміння, мов на живих істот, якихось таких спаплюжених декоративних рибок, яких розлучили з акваріумом, від чого вони потемніли, як деревина від вогню, а людина — від непомірних гризот. Я запропонував зварити — цю настанову мама дала мені напередодні того дня, коли я востаннє їв зготований нею борщ: «Якщо чогось не знаєш, не їж, якщо ж усе-таки дуже голодний — провари». Незрівнянно дошкульніший, одначе, той інший голод, якого проварюванням не потамуєш.
Нечуване варварство, ніби ми, повсідавшись, радилися, як краще з’їсти рідних дітей! Ти схилялася до того, щоб їх запекти, що, на мій погляд, було нічим не краще. Перший кабачок, який ми принесли з овочевого ринку, мов неабиякий трофей, ти зготувала в печі — цілим, непорізаним, заливши олією. Як ото запікають на свято порося. Я варив яйце, розрізаючи його на дві симетричні половинки.
Я тривожно спостерігав за тобою, ловив найменші порухи твого лиця, силкувався прочитати в твоїх очах, що з тобою діється, тоді як мій мозок гарячково пригадував, як робиться штучне дихання. Я боявся, що ти покинеш мене, не сказавши найважливішого. Проте нічого не сталося. Ти на багато всього наважувалася першою, що мені неабияк імпонувало. Наступну оливку взяв я, як ото рахують, відриваючи пелюстку за пелюсткою, «любить — не любить».
Коли на тарілці залишилися кісточки, стало ясно, що нам з тобою вготовано те, на що ми прочекали щонайменше тисячу років. Блукальці з двох далеких сузір’їв, сполучених, як кладкою береги, екліптикою любові. Сірий ранок огорнув нас, мов ковдрою, сном.
Ще сто грамів, потім ще — алкоголіки, що хмеліють від маленьких плодів. Вони смакували Півднем — так, наче ми там побували. Я досі вряди-годи купую пригорщу.
Наступного ранку, що почався з великим запізненням (той аномально короткий день протривав кілька годин), тебе привітало твоє ім’я, викладене з продовгуватих кісточок. Ми намагалися збагнути, що все воно означає. Мов астронавти з далекої планети, пам’ять про яку стиралася разом із поверненням. Ми вирушили туди дітьми, а вернулись дорослими. Неповторні фотографії на плівці, що засвітилася.
Наші сподівання були вельми скромними — який-небудь дешевий горщик, наче невідомо яке диво, нарисканий врешті у крамничці, яка чим лише не торгувала. Випуклий — з одного боку більше, ніж з іншого. Ми полюбили його, як дитину, з усіма вадами. Панельний будинок, облицьований плиткою... Кілька разів ми проспівали «Многая літа». День у день ми дбайливо підливали, знаючи, що нічого не виросте, і попри все на щось сподіваючись.
Воно мене переймало. Воно переймає мене ще й сьогодні. Раз по раз у мені з’являється ця потреба, як ото зупиняються перевести подих. Така сама, як пити і говорити, лише розмовляти ні з ким не хочеться. Майбутнє — на дев’яносто дев’ять відсотків мейбі — maybe yes, maybe no.