Праці Г. Трухнова, хоча є заідеологізованими, також містять зерна істини. Особливо цікавою є оцінка політики Сталіна, його чорно-білої схеми розстановки сил у Європі і світі, що базувалася на абсолютній переконаності вождя у ворожому ставленні до СРСР західних демократій. Автор посилається на відомі й не дуже відомі документи та намагається перетворити інформацію на уроки для майбутнього.
Вагомий внесок у вивчення історії зовнішньої політики Радянського Союзу наприкінці 1920-х — початку 1930-х років зробив історик А. Йоффе[38]. Хоча він і приділив мало уваги висвітленню взаємовідносин СРСР із Веймарською республікою, але цікава його точка зору на те, що уроки Німеччини й уроки Радянського Союзу чимось подібні. Тільки для Німеччини — це історія, а для нас — дійсність. А тому історія Веймарської демократії, яка має трагічну кінцівку, повчальна для нас. Але слід відмітити, що в основу праці лягли ленінські положення про те, що основою мирного співіснування країн у світі є «загальні економічні всесвітні відносини».
Праці, які вийшли впродовж другого етапу, не втратили фактологічної цінності й дотепер, але чільне місце в них відводилося лише політичному, економічному і виробничо-технічному співробітництву. Усі вони були змушені тоталітарною'системою виконувати ідеологічне замовлення абсолютизації класового підходу, який беззастережно поширювався і на сферу міжнародних відносин, становлячи собою стрижень політики мирного співіснування держав із різним соціальним ладом.
Третій етап у дослідженні теми розпочинається із середини 1980-х років і триває до наших днів. Саме із середини 1980-х років почали пробиватися перші паростки альтернативних оцінок історичних фактів, давно вже відомих спеціалістам. Була здійснена спроба зламати постулати й схеми періоду сталінізму, поставити під сумнів методологічно встановлені факти з історії радянсько-німецьких відносин у міжвоєнні роки, внаслідок чого з'явилась можливість для більш рельєфного їх дослідження.
Першим офіційним підтвердженням наявності військових контактів між СРСР і Німеччиною в 1920-х роках став опублікований у «Віснику МЗС СРСР» документ за підписом заступника наркома закордонних справ М. Лит- винова (від 17 червня 1927 року) з архіву зовнішньої політики СРСР, в якому мова йшла про те, що представнику Реввійськради був переданий список маневрів рейхсверу, в яких могли б брати участь командири Червоної армії, і, що цікаво, німці повинні бути одягнені в червоноармійську форму.
Розсекречені у 1989 р. радянські дипломатичні документи вперше відкривають можливості вивчення радянської концепції військового співробітництва СРСР із Веймарською Німеччиною в 1920—1933 рр. Нові матеріали допомагають скласти уявлення про реальні масштаби і напрямки цього процесу.
Серед російських і українських істориків, які почали на початку 1990-х років відкрито говорити про військове співробітництво обох країн, слід назвати В. Бойцова[39], А. Ахтамзяна[40], С. Горлова[41], А. Трубайчука[42], В. Газіна[43]. Усі вони сходяться на думці, що у той час справжнього взаєморозуміння між країнами не було. Це була гра для того, щоб виграти час і поліпшити боєздатність армій, пошук кращої вигідної ситуації, але ні в якому випадку не пов'язані метою принципово нової орієнтації союзників у дусі взаєморозуміння. Економічні відносини давали перевагу так само, як і військові відносини, бо вони були вигідні обом країнам. В основу праць було покладено матеріали з невідомих до цього часу радянським дослідникам джерел, а це стало ще одним доказом того, що «нове мислення» зробило можливим здійснення якісних змін в історіографії.
Серйозний внесок у вивчення проблеми зробив А. Трубайчук. У своїй статті «Червона армія і рейхсвер у 20-ті роки»[44], а також у праці[45] автор, проаналізувавши велику кількість матеріалів, робить висновок, що військове співробітництво було вигідне обом країнам. Німеччина завдяки СРСР змогла озброїти свою армію сучасними видами зброї та підготувати офіцерські кадри. Для СРСР таке співробітництво було вигідне тим, що використовувались усі можливості для зміцнення свого військового потенціалу. Окремо треба виділити працю В. Газіна[46]. Хоча вона присвячена в основному питанням економічного характеру, але один її розділ безпосередньо розкриває політику військового співробітництва. Розкриваючи сутність зовнішньої політики Веймарської республіки, автор намагається висвітлити всі його напрямки.