Важливою віхою на шляху поглибленого вивчення проблеми військового співробітництва стало проведення в Мінську в травні 1992 р. міжнародного наукового семінару, присвяченого 70-річчю Рапалльського договору. На ньому були підведені підсумки дослідницької роботи в різноманітних сферах радянсько-німецьких відносин та зв'язків міжвоєнного періоду і намічені перспективні напрями нових наукових пошуків. Але більш цікавим був симпозіум, який відбувся в Мюльхаймі-на-Рурі (Німеччина). Організатором симпозіуму вдалося запросити компетентних істориків із Росії та ФРН. Було відмічено, що історики СНД серйозно просунулися в розкритті істотних рис багатьох зовнішньополітичних акцій сталінського керівництва, але значного зрушення в концептуальних підходах історіографів не відбулося. Під час дискусій багато уваги приділили військовому співробітництву. Постала вся трагічність долі того покоління радянських офіцерів, які виконували політичні накази, налагоджували співробітництво з рейхсвером, а потім під час безглуздих сталінських чисток заплатили за це життям. У першу чергу згадували маршала Тухачевського. Історики прийшли до висновку, що тільки в 1990-ті роки зроблено прорив у правдивому висвітленні історії СРСР і її зовнішньої політики. Розпочався період так званої демілітаризації, тобто процес прощання зі старим способом життя, відмова від поняття «образ ворога», стосунків між людьми, які прямують до співробітництва в дусі світових культур і на основі свободолюбних цінностей.
Оцінюючи військове співробітництво рейхсверу з Червоною армією, М. Геллер і Н. Некрич[47] констатують, що генерал фон Сект міг створити рейхсвер в обхід Вер- сальського договору, оснащувати його найновішою зброєю, яка виготовлялася в СРСР. Червона армія, на їхню думку, також отримувала користь: військові спеціалісти проходили стажування в Німеччині, промисловість одержувала нові технології. Разом із тим дослідники зазначають, що оскільки Сталін поступово винищив усіх офіцерів та генералів, які побували в Німеччині або зустрічалися з німецькими офіцерами, то, зрештою, користь від співпраці отримала тільки німецька сторона. З цим висновком відомих на Заході радянологів важко не погодитися.
Крім того, треба назвати статті і праці С. Горлова[48],
Захарова[49], Н. Єлисєєвої[50]. Усі вони безпосередньо розкривають один з аспектів військового співробітництва Червоної армії й рейхсверу, але особливу увагу приділяють участі військових обох країн у маневрах, а також обміну делегаціями між двома військовими відомствами. Автори роблять схожий висновок про те, що зв'язки з рейхсвером, де самі умови існування армії змушують теоретичну військову думку посилено працювати, у військовому відношенні для Червоної армії, без сумніву, становили значну цінність.
Досить цікава монографія Ю. Щетінова і Б. Старкова «Червоний маршал», що присвячена талановитому воєначальнику М. Тухачевському. Тухачевський займав у середині 1920-х років посаду начальника штабу РСЧА. Він наполягав на форсованому переозброєнні Червоної армії. Уважно стежачи за процесом співробітництва з рейхсвером, розробив ідею створення повітряно-десантних військ, бронетанкових з'єднань, оснащених швидкохідними танками. Для цього пропонував за допомогою німців розвивати оборонну промисловість. Але багатьом планам маршала не довелося здійснитися, він був репресований і не дожив до початку Другої світової війни, а одним із головних звинувачень проти нього було те, що він співробітничав з офіцерами німецької армії в 1920-х — на початку 1930-х років[51].
Цікаві й думки, висловлені в працях С. Волкова[52], А. Дон- гарова[53], В. Іванова[54], 3. Шейніса[55]. їх висновки були однозначними — зовнішня політика Сталіна кінця 1920-х — 1930-х років не тільки не вирішила свого головного завдання — забезпечення безпеки СРСР, а, навпаки, дозволила Німеччині в короткий термін досягнути своєї мети в Європі й підготуватися до нападу на Радянський Союз.
Заслуговують на увагу деякі дисертаційні роботи, але одразу слід зазначити, що військово-технічне співробітництво СРСР і Німеччини в 1920-х — на початку 1930-х років не досліджувалося. Однак історики у своїх кваліфікаційних працях згадують окремі аспекти військового співробітництва. Слід відмітити дисертації В. Гіленсена[56], В. Кабанова[57] і Г. Калінічевої[58]. Незважаючи на непохитність постулатів сталінської схеми трактування історичних подій, згадані автори все ж трохи порушили питання військових зв'язків Червоної армії й рейхсверу. Так, В. Гіленсен у своїй дисертації згадує «орієнтацію на Радянську Росію» тодішнього командуючого рейхсверу і його голови генерала X. фон Секта. При цьому дослідник посилається на те, що Версальський договір забороняв