Німеччині подібні дії, хоча саме обмеження Версаля і стимулювали Німеччину до пошуку країни-партнера (Радянської Росії) для відбудови своєї армії. Г. Калінічева, згадуючи військовотехнічні контакти обох країн, підкреслює їх обмеженість вузькотехнічного характеру й вказує, що вони не могли бути основою рапалльської політики, як про це твердять західні історики. Хоча вона і визнає, що основну користь від знайомства зі станом військово-технічної підготовки рейхсверу отримала Червона армія. Окремо треба виділити дисертацію українського історика В. Кабанова[59], у якій, спираючись на нові підходи, автор розглядає ввесь спектр виробничо- технічних зв'язків України й Німеччини в міжвоєнний період, аналізує основні форми й засоби співпраці, її хід, динаміку й слабкі сторони. Але військово-технічні контакти між країнами майже не згадуються, автор пише лише про те, що вони існували і що були стимульовані ра- палльською політикою.
Проблеми радянсько-німецьких військових контактів завжди мали своїх дослідників і за кордоном. Якщо говорити про західну історіографію проблеми, то за існуючих поглядів історики різних шкіл і направлень у цілому підходили до неї об'єктивно, хоча окремі праці й страждали однобічністю, тенденційністю аналізу й оцінок. Перші серйозні праці на цю тему з'явилися вже в 1940-ві роки, одразу після закінчення Другої світової війни. Це був період початку так званої «холодної війни» між Сходом і Заходом. Саме вона стала стимулом для вивчення радянсько-німецьких військових відносин.
Зарубіжну історіографію за комплексом проблем, що вивчаються, умовно можна поділити на чотири групи, в яких більшість — праці німецьких, англійських і американських істориків.
До першої групи можна віднести дослідження, присвячені історії радянсько-німецьких відносин, включаючи її політичні, військові і економічні аспекти. Серед них треба виділити роботи істориків В. Байтеля[60], Е. Карра[61], П. Фабрі[62], Р. Хайга, Д. Моріса, А. Петерса[63], Г. Хільгера[64], Г. Розенфельда[65], А. Андерле[66], Л. Когана[67] та інших. Ці дослідники розкривають зовнішньополітичні аспекти Веймарської республіки, ставлення правлячих кіл до Ра- палльського договору й підтримують точку зору, що для Німеччини та її правителів Рапалло було вимушеним кроком, здатним спонукати західні держави до ревізії мирного договору. Крім того, автори наполягають на тому, що Німеччина спеціально схилялася до політики балансування між Заходом і Радянським Союзом. Вигнана з багатьох своїх ринків збуту, Німеччина вкрай була зацікавлена в торгівлі з СРСР. А тому підтримка в певних межах нормальних стосунків із СРСР була для Німеччини життєво важливою в економічному та політичному плані. Ділові кола цієї країни розуміли, що Англія не могла запропонувати німецькому капіталу більше, ніж він утратив би, якби пішов на рішучий розрив із Радянським Союзом.
Цієї думки дотримуються практично всі згадані західні історики. Наростання тертя та суперечностей наприкінці 1920-х років у торговельно-економічних стосунках відбулося на тлі зростання політичної напруги як в самій Німеччині, так і у відносинах з СРСР. Радянські дипломати вважали, що співробітники німецького консульства передавали японцям «інформацію шпигунського характеру», а німецький уряд підозрював, що працівники радянських консульств і торгпредставництв використовуються радянським урядом з метою насадження пролетарської ідеології й надання допомоги КПН у становленні комуністичної диктатури в Німеччині. Вчені приходять до висновків, що на початку 1930-х років ці та інші події були реаліями того часу: опір комунізму й просування фашизму відбувалися в одному і тому ж полі силової боротьби.
До другої групи відносяться праці з новітньої історії Німеччини, її збройних сил і військової промисловості. Цією проблемою займалися Ф. Карстен[68], Г. Крайг[69], В. Ерфурт[70], М. Ґайєр[71], Г. Майєр-Велькер[72], Р.-Д. Мюллер[73]. Історики наполягають на тому, що, уклавши угоду з Німеччиною, Радянській Росії вдалося запобігти створенню єдиного фронту, який би протистояв Країні Рад. Багато гарних слів було сказано про генерала Секта — будівника нової армії. Він із самого початку намагався ізолювати армію від суспільства. Карстен пише про те, що якщо в часи Бісмарка це розцінювалося б як слабкість, то тепер, на початку 1920-х років, подібний стан армії був свідомо перетворений у вигідну стратегічну позицію[74]. Версальсь- кий договір забороняв рейхсверу мати танки, важку артилерію, літаки, а тому і можливості для розробки зброї в Німеччині були дуже обмеженими. Німеччині дозволялося тільки удосконалювати зброю періоду Першої світової війни.