Проаналізувавши праці дослідників, які відносяться до четвертої групи, можна робити загальний висновок про те, що озброєння та боєзапаси, одержані рейхсвером із радянських військових заводів, безумовно, зміцнили німецькі збройні сили, оскільки такі види озброєнь та отруйні речовини німці не мали права виробляти на своїй території чи купувати у якій-небудь іншій країні. Для радянської сторони становили інтерес оперативні й тактичні розробки німецьких штабістів, їх досвід в організації штабної служби, застосуванні технічних засобів.
Таким чином, роботи західних істориків відрізняє багата джерельна база. До сильної сторони західної історіографії проблеми можна віднести систему дослідів, використання великої кількості різних архівних матеріалів. Разом з тим, західні історики так і не вирішили завдання дослідження даної проблеми повною мірою. Як правило, у західних авторів простежуються дві тенденції: перша — це абсолютизація німецького впливу на радянське військове будівництво і друга — перебільшення ролі СРСР у відродженні бойової міці Німеччини в міжвоєнний період.
Отже, аналіз історіографії дозволяє зробити висновок, що дана проблема не знайшла ще достатнього й об'єктивного висвітлення як у зарубіжній, так і у вітчизняній історичній науці. Саме тому автори і спробували заповнити цю прогалину. Комплекс джерел, який розглядався, дозволяє з належною глибиною й повнотою розкрити тему дослідження, зробити аналіз напрямів співробітництва між РСЧА і рейхсвером і військово-політичних зв'язків між обома країнами, здійснити більш повний, комплексний підхід до проблеми радянсько-німецьких відносин у «рапалльський період».
2.1. Початок співробітництва у військовій сфері в 1919-1923 рр. Рапалльський договір і нормалізація політико-дипломатичних відносин між Радянською Росією та Веймарською Німеччиною
Становище, в якому опинилися Німеччина і Радянська Росія на початку 1920-х років, мало деякі подібні риси. В обох країнах світова війна викликала великі зміни, мали місце серйозні економічні труднощі від завданих війною збитків, що відбилося на соціальній сфері. Обидві країни перебували в умовах зовнішньополітичної ізоляції. Радянська дипломатія почала переходити до більш реалістичного курсу у вирішенні міжнародних питань. Йшлося про переосмислення значення Жовтня, положень марксистської теорії, які здавались непохитними істинами. Ще у резолюції, прийнятій V Всеросійським з'їздом Рад (грудень 1919 р.), зазначалось, що РРФСР «бажає жити мирно з усіма народами і спрямовувати усі свої сили на внутрішнє будівництво, щоб налагодити виробництво, транспорт і суспільне управління на ґрунті радянського ладу, чому до цього часу заважав спершу німецький імперіалізм, потім втручання Антанти і голодна блокада»[89]. У резолюції заперечувалась можливість перенесення військових дій на території інших країн. Після поразки Червоної армії у Польщі й так званої «Дивної війни» були підписані договори про припинення бойових дій між РРФСР і Естонією, Латвією, а 16 січня 1920 р. Верховна рада Антанти за ініціативою Англії зняла економічну блокаду радянських республік.
Радянська Росія відновила зовнішню торгівлю з 1920 р. Україна почала вести окремі торговельні операції за кордоном після звільнення чорноморських портів і встановлення західних кордонів. Вона мала не меншу потребу, ніж інші радянські республіки, у нормалізації торговельних зв'язків із західними країнами. Уже в 1920— 1922 рр. Радянська Україна встановила торгово-економічні відносини з більш ніж 20-ма країнами світу, а з деякими з них заклала основи для дипломатичних відносин[90].