Торговельно-економічні стосунки між радянськими республіками й Німеччиною почали налагоджуватися після вирішення проблеми обміну військовополоненими та інтернованими. З Радянською Україною договір про повернення на батьківщину військовополонених та інтернованих громадян німецький уряд підписав 23 квітня 1921 р. Цей документ був аналогічний вже підписаній угоді із Російською Федерацією[91].
Українському відділенню в справах полонених у Берліні надавалося право на безпосередні відносини з німецькими урядовими колами, а це, по суті, де-факто означало визнання німецьким керівництвом права Радянської України на самостійне представництво в Німеччині.
Уповноважені УРСР і РРФСР у справах полонених, які перебували в Німеччині, використовували будь-які можливості для ведення переговорів із торгово-економічних питань з офіційними й неофіційними представниками німецького уряду і приватними фірмами. Вони намагалися зацікавити торговельно-промислові кола Німеччини в налагодженні економічних відносин з обома республіками[92].
Нарком закордонних справ Г. Чичерін був одним із перших, хто поставив питання про можливість тривалих і стабільних відносин між державами з різними соціальними устроями, підкреслив пріоритет економічних інтересів РРФСР над ідейно-політичними мотивами. При цьому, на думку відомого російського історика М. Загладіна, мова йшла в основному про мирне співіснування з урядами, а не з державами. Радянське керівництво й надалі розрізняло інтереси народів і урядів країн Заходу, розглядаючи зміст епохи переважно в ракурсі перспектив становлення пролетарської диктатури в міжнародному масштабі, хоч ідея про близькість світової революції поступово почала відходити в минуле[93].
Радянська дипломатія виконувала антиверсальські настанови Леніна про можливість і необхідність зближення в першу чергу з переможеними країнами, в яких були серйозні протиріччя з державами-переможницями. Тому більшовицька дипломатія наполегливо шукала шляхи розширення контактів з Німеччиною і її союзниками, оскільки держави Антанти, писав Ленін, примусили підписати такий мир у Версалі, який позбавив їх матеріальної можливості економічного існування в умовах повного безправ'я й приниження.
В результаті економіка Німеччини зазнала майже цілковитої руйнації. Були паралізовані морська торгівля, транспортна й тарифна системи, видобування вугілля, заліза, а також ті галузі промисловості, які розвивалися на їх базі. Радянське керівництво неодноразово пропонувало німецьким правлячим колам розпочати переговори з усіх неврегульованих питань. Але німецький уряд не поспішав налагоджувати контакти з більшовицьким режимом і ухилявся від офіційних переговорів з Москвою, хоча ділові кола Німеччини прагнули розвивати торгово- економічні зв'язки і співробітництво з Радянською
Росією. Про це свідчить створення б листопада 1920 р. при відділенні зовнішньої торгівлі МЗС Німеччини спеціальної організації — «Німецько-російського економічного союзу», який об'єднав великих промисловців і торговців[94]. На початку 1921 р. відбулися збори союзу, на яких було вирішено направити до Москви делегацію для з'ясування можливостей відновлення торгівлі з Росією.
Виступи в рейхстазі, безумовно, також мали вплив і на позицію офіційного Берліна. Виступаючи з парламентської трибуни з довгою промовою 21 січня 1921 р. міністр закордонних справ В. Симонс детально зупинився на можливості зближення Німеччини й Росії.
Характерною особливістю промови В. Симонса було те, що він намагався провести чітке розмежування між ідеологічними спрямуваннями правлячих кіл обох країн і щоденними потребами їх дипломатичного й торговельно- економічного зближення. На думку Симонса, надійною базою всебічних довірливих відносин для обох країн є обопільне прагнення до деідеологізації майбутніх стосунків, тим більше, що в німецького уряду були серйозні підстави для побоювання прорадянської пропаганди на території Німеччини[95].
Крах надій на швидке здійснення революції в країнах капіталу, і передусім у Німеччині, спонукав більшовицьких керівників шукати нові шляхи забезпечення інтересів Радянської держави на міжнародній арені. Парадокс, проте, полягав у тому, підкреслював історик М. Заг- ладін, що правляча в Радянській Росії партія однією рукою спрямовувала діяльність дипломатії на встановлення мирних відносин з урядами Заходу, а іншою — підтримувала сили, які вели боротьбу проти цих урядів[96].