Саме в цьому полягала двозначність і дуалізм радянської зовнішньої політики, про що давно вже пишуть західні дослідники.
Пошук шляхів налагодження дипломатичних і торговельно-економічних відносин вела на початку 1920-х років не тільки Росія, але й інші радянські республіки, у тому числі й Україна.
6 лютого 1921 р. голова Раднаркому й нарком закордонних справ України X. Раковський у черговій ноті, направленій міністру закордонних справ Німеччини В. Си- монсу, привернув увагу німецької сторони до цього питання, особливо зазначивши, що мова йде не про створення якихось нових відносин, а лише про відновлення існуючих раніше. Адже Україна вже була визнана Німеччиною «як держава самостійна» в час, коли влада була в руках Центральної Ради, а пізніше гетьмана П. Скоропадського. Тому встановлення влади Рад, на думку Ра- ковського, ніяким чином не могло «слугувати серйозною підставою для припинення політичних відносин між Німеччиною й Україною, тому що німецький уряд неодноразово заявляв, що він є прибічником невтручання у внутрішні справи інших держав[97].
Коли 6 травня 1921 р. було підписано «Тимчасову угоду» між РРФСР та Німеччиною на принципах рівності, взаємної вигоди і законних інтересів сторін, що передбачала розширення торговельних відносин на всі радянські республіки, почали нормалізуватися торговельно-економічні відносини між Німеччиною та Українською республікою[98].
За своїм характером це були скоріше політичні, ніж економічні угоди. У них де-факто було зафіксовано визнання радянського уряду, а його представництво в Німеччині визнавалось як єдине правомірне представництво
Радянської держави. Німецька сторона в текст угоди включила спеціальну статтю, згідно з якою не допускалась ніяка антиурядова пропаганда й агітація представниками обох держав. Також був підписаний договір як доповнення до угоди від 19 квітня 1920 р. про повернення на батьківщину військовополонених і цивільних інтернованих громадян[99], також відбувся обмін нотами про урегулювання кур'єрської дипломатичної служби між двома державами.
Підписання вказаних документів сприяло нормалізації торговельно-економічних відносин між Німеччиною і радянськими республіками, дало можливість Україні направити в Берлін свого представника із завданням розпочати переговори з німецьким урядом і приватними фірмами про встановлення торговельно-економічних відносин. Згідно з рішенням Раднаркому України від 20 грудня 1921 р., першим уповноваженим представником уряду УСРР у Німеччині було призначено І. Нова- ковського, в компетенцію якого входило здійснення всіх торговельних операцій між Україною і Німеччиною[100].
У 1921 р. деякі німецькі фірми починають продавати свої товари Радянській Росії на виплат. Східноєвропейським банком було надано кредит на суму 200 млн рейхсмарок, який було розподілено між радянськими республіками.
У зв'язку з голодом на Поволжі в 1921 р. Брюссельська конференція представників Англії, Франції, Бельгії, Японії, Італії, Німеччини та інших країн (жовтень 1921 р.) висунула пропозицію допомагати потерпілим від голоду (він охопив Поволжя, Крим, південь України, Північний Кавказ, Північний Урал, всього 34 губернії з населенням приблизно 40 млн чоловік) за умови визнання радянським урядом усіх довоєнних і воєнних боргів.
Москва, відчувши посилення в Німеччині коливань у бік західних країн, досить гостро відповіла Берліну: «Дізнавшись про голод у Росії, білогвардійці, а також прихильники інтервенції в усіх державах, як відомо, дуже зраділи». Ноту протесту підготував член Виконавчого комітету Комуністичного Інтернаціоналу Карл Радек, вона була надрукована в газеті «Правда» 15 жовтня 1921 р. під назвою «Німецько-радянські відносини». Автор статті нагадав французьку ноту від 25 листопада 1920 р. У ній мова йшла про те, що у випадку визнання Москвою боргів Росії Париж буде наполягати на тому, що «параграфи Версальського договору на користь Росії повинні бути точно дотримані», тобто Росія отримує свою частку репарацій з Німеччини. Радек також відмітив у статті: «Якщо Німеччина не може протистояти союзникам, — а що вона не може це зробити, розуміють усі, — то все ж кожен німецький політичний діяч повинен розуміти, що чим сильніша й міцніша буде позиція Німеччини щодо Росії, тим більше союзники будуть рахуватися з Німеччиною. Німеччина стоїть перед цим завданням із часу своєї поразки і вирішує її так, що можна подумати, що хоча всіх корів вивезли у Францію, всі віслюки залишилися в німецькому міністерстві закордонних справ».