У ноті урядам держав Антанти від 28 жовтня 1921 р. німецький уряд погоджувався на швидке скликання міжнародної конференції з метою вивчення взаємних претензій і укладання загального миру. Рада народних комісарів (РНК) висловила готовність вести переговори про оплату частини воєнних боргів за умови надання йому кредитів і визнання легітимності радянського уряду[101].
На нараді країн Антанти в Каннах 6 січня 1922 р. було прийнято рішення про скликання міжнародної економічної конференції європейських держав у Генуї за участю Німеччини, Австрії, Угорщини, Болгарії й Радянської Росії. 7 січня 1922 р. голова РНК В. Ульянов (Ленін) запропонував провести з німецькими представниками конфіденційні переговори в Берліні й Москві з приводу контактів у Генуї. Саме в цей час товариство «Фрідріх Крупп в Ессені» запропонувало організувати концесію на експлуатацію 50 тис. десятин землі «для ведення раціонального сільського господарства». 23 січня 1922 р. Ленін за ініціативою Красіна наполіг на прийнятті цієї пропозиції («Прийняти пропозицію Круппа для нас необхідно саме зараз, перед Генуезькою конференцією, дуже важливо укласти хоча б один, а ще краще декілька договорів саме з німецькими фірмами»)*. А через декілька днів, 26 січня, Ленін вже «не тільки з економічних, але й політичних міркувань» вимагав укладання ще однієї концесії з німцями в Грозному: «Необхідно діяти швидко, щоб до Генуї мати позитивні результати» 1.
Переговори в Берліні тривали з 25 січня по 17 лютого 1922 р. У січні 1922 р. їх вели Радек і нарком фінансів Крестинський, а потім разом з ними — Раковський і Красін. Паралельно з обговоренням політичних (встановлення дипломатичних відносин) і економічних (надання позик) питань йшло обговорення питань військово-промислового співробітництва.
У перших числах квітня радянська делегація на чолі з наркомом закордонних справ Г. Чичеріним вела переговори в Берліні з метою укладання договору про повну нормалізацію відносин з Німеччиною ще до Генуї. Але головного питання — про націоналізацію німецької власності в Росії — оминути не вдалося. Проте на конференції в Генуї, що відкрилася 10 квітня 1922 р., ситуація склалась таким чином, що єдиним прийнятним виходом для обох сторін стало підписання 16 квітня 1922 р. в невеличкому італійському містечку Рапалло радянсько-німецької угоди, відомої під назвою Рапалльський договір.
Під час конференції Чичерін, Красін і Литвинов майже цілий день вели переговори з англійською делегацією. Але жодна зі сторін не бажала йти на компроміс. Країни Антанти продовжували наполягати на статті про сплату Росією довоєнних і воєнних боргів і компенсацію за націоналізовані приватні підприємства, і тільки після цих вимог можна було перейти до серйозного обговорювання питань про кредити і юридичне визнання. Радянські керівники вважали ці вимоги зовсім неприйнятними. Оскільки переговори зайшли в глухий кут, склалося враження, що конференція в Генуї може закінчитися провалом. Саме в цей критичний момент Г. Чичерін звернувся до німецької делегації з пропозицією провести переговори в Рапалло.
Підписаний радянсько-німецький договір складався з 6-ти статей, за якими сторони взаємно відмовлялися від будь-яких фінансових претензій одна до одної: Радянська Росія — від претензій на репарації (ст. 1), а Німеччина — від претензій на відшкодування за націоналізовану власність (ст. 2). Договір передбачав відновлення дипломатичних і консульських відносин між обома країнами (ст. 3), а також розвиток економічного співробітництва й торгівлі на основі принципу найбільшого сприяння (ст. 4). У ст. 5 була зафіксована готовність німецького уряду щодо «надання можливої підтримки приватним фірмам». Договір вступав у силу негайно. Лише пункт «б» ст. 1 про урегулювання публічних і приватноправових відносин і ст. 4 про найбільше сприяння вступали в дію з моменту ратифікації[102].
Слід зауважити, що хоча договір не мав ніяких таємних домовленостей про союз, але текст ст. 5 договору певною мірою становить собою угоду про військово-промислове співробітництво. Цікавим є і той факт, що для участі в Генуезькій конференції, єдиним питанням якої були торгово-економічні відносини, до складу німецької делегації були включені військові.
Німецький міністр закордонних справ В. Ратенау підкреслював: «Цей договір означає для нас дійсно крок уперед... Ми уклали не військовий і не політичний договір, а договір миру, і як я думаю, також і дружби. І як такий він може бути здійснений народами»[103].