У радянсько-німецьких відносинах, окрім «військово- технічних» контактів, у 20-ті роки XX ст. був ще один надзвичайно важливий аспект — зовнішньополітичний. У роботі яскраво показано, що Німеччина в цей час в основному намагалась використати зв'язки Червоної армії з рейхсвером як козирну карту для тиску на Англію і Францію. Цим Берлін намагався поновити свій статус великої держави, скасувати політичні й військові обмеження Версальського миру.
До честі дослідників слід зазначити, що вони справедливо вбачають у військово-політичному співробітництві Веймарської Німеччини та Радянської Росії вимушені і, певною мірою, логічно обґрунтовані політичні кроки. Не формулюючи остаточно свої союзницькі стосунки, обидві країни усвідомлювали і силу, і слабкість подібного альянсу. Тому після того як сторони досягли природних меж у розвитку своїх взаємовідносин, Москва і Берлін почали використовувати свої взаємні військові зв'язки як засіб політичного тиску на держави Антанти з метою подолання повоєнної ізоляції. Не гребуючи ні блефом, ні «подачею» інформації про своє військове співробітництво до західної преси, вони, зрештою, зуміли включитися у велику політику, задовольнити прагнення бути серед держав, що вершили долю світу.
На прикладі складних і суперечливих німецько-радянських відносин упродовж 1922— 1933 рр. І.Г. Вєтров і О.Т. Шевченко зуміли сформувати нове бачення історії зовнішньої політики СРСР і Веймарської республіки в повоєнну добу, актуалізували проблему взаємодії економіки й політики в міждержавних стосунках, внесли гідний внесок у розвиток вітчизняної історичної думки. Сьогодні їхня праця може служити серйозною пересторогою для тих держав і політиків, які, керуючись власними інтересами, часто надають допомогу і забезпечують військово-технічне сприяння режимам, здатним знову поставити світ на межу збройного протистояння.
Член-кореспондент НАН України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, заслужений діяч науки і техніки України, заступник директора Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук, професор
ВСТУП
Відновлення державної незалежності України сприяло реорганізації зрадянізованої Східної Європи, утворенню життєздатних національних держав у пострадянському просторі. Завдяки традиціям співробітництва із сусідніми країнами, які було закладено ще у 20-ті роки XX ст., Україна нині може вільно налагоджувати співпрацю на теренах Європи. З урахуванням історичних традицій, сучасної політичної й економічної ситуації на Європейському континенті одним із найбільш надійних партнерів України може стати Німеччина, співробітництво з якою набуває дедалі більше реальних і видимих контурів. Це відповідає вимогам забезпечення стабільності й структурної перебудови економіки країни, її економічної і політичної інтеграції у Європейське Співтовариство. Вивчення давніх зв'язків, що поєднують обидві держави, дозволяють також глибше зрозуміти історію непростих відносин СРСР і Німеччини, відшукати в ній приклади розв'язання багатьох складних питань, які неминуче виникатимуть у процесі налагодження двосторонніх ділових контактів на сучасному етапі.
Однією з найменш досліджених у вітчизняній історичній науці є проблема ревізії Версальсько-Вашинг- тонської системи, а у цьому контексті (як один із її аспектів) і радянсько-німецьких відносин у міжвоєнні роки, військово-технічне співробітництво Червоної армії та збройних сил Веймарської республіки. Саме вони розкривають підступну політику радянського керівництва, що значною мірою сприяла відродженню військового потенціалу Німеччини, військово-промислового комплексу СРСР і була, врешті-решт, однією з причин початку Другої світової війни. Роль Радянського Союзу у відновленні німецьких збройних сил залишається однією з найбільш таємничих сторінок історії XX ст. А саме в Країні Рад було закладено основи майбутніх наступальних збройних сил Німеччини, які в 1939 році стали жахом для всієї Європи, а в 1941 році здійснили напад на Радянський Союз.
1920-ті — початок 1930-х років були періодом глибинних суспільних перетворень як у Німеччині, так і в СРСР. Це був непростий час становлення німецької демократії на уламках кайзерівської імперії, пошуків Німеччиною нового місця в повоєнній системі міжнародних відносин і, водночас, гострої політичної боротьби в тодішньому німецькому суспільстві. В СРСР, що виник на руїнах Російської імперії, перетворення, з одного боку, проходили під знаком реалізації широкомасштабних відбудовних і реконструктивних процесів у різних галузях економіки, зокрема у військовій сфері, а з іншого — в умовах формування й зміцнення тоталітарного режиму, адміністративно-командної системи управління, що наклала істотний відбиток на всі сфери суспільного життя. Крім того, досліджуваний період був часом загострення суперечностей, що породжувалися двополюсністю держав світу, непримиренністю демократичних традицій громадянського суспільства на заході Європи й тоталітарного режиму, що утверджувався на великій частині Євразійського континенту й відверто прагнув поширити свій вплив на весь світ. Ситуація в Європі ускладнювалася ще й тим, що ідеї більшовицького тоталітаризму спонукали до життя свою протилежність і водночас подобу — фашистський тоталітаризм націонал-соціалістичного порядку. Аналіз військово-технічного співробітництва СРСР і Німеччини дозволяє глибше з'ясувати деякі закономірності й особливості, характерні для відновлення й розвитку військового потенціалу обох країн, простежити окремі зовнішньополітичні фактори, що зумовили розвиток військового співробітництва між обома державами з урахуванням міжнародної ситуації та внутрішніх соціально-політичних факторів.