Посол відзначив таку заяву Троцького як свій політичний успіх, тим більше, що Німеччина не взяла на себе ніяких військових зобов'язань. Стосовно військового співробітництва Ранцау писав німецькому міністру закордонних справ ф. фон Розенбергу, що воно може бути лише частиною довготривалого економічного співробітництва.
На початку січня 1923 р. напруженість у відносинах Німеччини із Францією досягла критичного рівня. Використовуючи як привід відмову німецького уряду від поставок вугілля й лісу за рахунок репараційних платежів, Франція й Бельгія ввели 11 січня 1923 р. свої війська у Рурську область. Були встановлені митний кордон, різні збори, податки та інші обмежувальні заходи. Уряд Куно закликав до «пасивного опору» окупаційним військам.
У зв'язку з цим, ВЦВК СРСР у зверненні до народів усього світу від 13 січня 1923 р. відмічав: «Промислове серце Німеччини захоплене іноземними військами. Німецькому народу нанесено новий удар, а Європа поставлена перед загрозою нової й жорсткої міжнародної бійні. Саме в такий критичний момент робітничо-селянська Росія не може мовчати»[123].
14 січня 1923 р. Сект зустрівся з Радеком, який тільки «повернувся» із Норвегії у Берлін, у розмові брали участь Хассе й Крестинський. Сект вказував на серйозність становища у зв'язку із захопленням Рурської області. Він вважав, що це може призвести до сутичок, не виключав можливості виступів з боку поляків. «Тому він як військова людина вважав своїм обов'язком прискорити ті кроки по зближенню наших військових відомств, про які вже була мова»[124].
Радянський Союз звернувся до урядів Польщі, Чехо- словаччини, Естонії, Литви й Латвії із закликом дотримуватися нейтралітету в рурському конфлікті і попередив, що не потерпить їх воєнних дій проти Німеччини.
Рурська криза спричинила загострення протиріч між Францією, Англією і СИТА і продовжувалася до Лондонської конференції 1924 р. Тільки після прийняття на ній «плану Дауеса», який передбачав пом'якшення репараційних платежів і повернення Німеччині захоплених територій і майна, французькі війська до серпня 1925 р. повністю звільнили Рурську область.
Наприкінці січня 1923 р. в Берлін із метою розміщення замовлень на поставку зброї приїхала радянська делегація на чолі із заступником голови РВР СРСР Склянським. Німці знову намагалися змусити радянську сторону дати гарантії, що у випадку конфлікту із Францією й Польщею Росія виступить на її боці. Склянський, у свою чергу, дав зрозуміти, що обговорення цього питання можливе лише після обіцянки німцями військових поставок. Але, оскільки після заяви радянських представників на кредит у 300 млн марок німецька сторона її відхилила через те, що весь таємний фонд рейхсверу приблизно дорівнював цій сумі, переговори були перервані і повинні були бути поновлені через два тижні в Москві[125].
У лютому 1923 р. переговори між радянськими й німецькими представкиками були продовжені в Москві, куди в складі 7 чоловік прибула так звана «Комісія німецького професора Геллера»: професор-геодезист О. Геллер (ген. Хассе), тригонометр В. Пробст (майор фон Плото), хімік професор Каст (ім'я справжнє), директор П. Вольф (капітан флоту П. Вюльфінг — начальник військово-морського флоту Німеччини), землемір В. Форсбах (підполковник В. Менцель — начальник управління озброєння сухопутних сил), інженер К. Зеєбах (капітан К. Штудент), торговець ф. Тайхман (майор Ф. Чунке)[126]. їх приймав Склянський, який заступав хворого Троцького. У переговорах з радянської сторони брали участь начальник генштабу РСЧА П. Лебедєв, начальник головного управління військової промисловості (ГУВП) Богданов, а також Чичерін і Розенгольц.
Німецька сторона висунула пропозицію про об'єднання поставок зброї з оперативним співробітництвом. Склянський, у свою чергу, наполягав на першочерговому вирішенні питань про німецькі військові поставки з оплатою за них коштовностями з царської казни і фінансової допомоги, залишивши питання домовленостей про воєнний союз на розгляд політиків. Богданов запропонував, щоб німецькі спеціалісти взялися за відбудову військових заводів на території Радянської Росії, а рейхсвер зробив замовлення на поставки боєприпасів. Менцель, проте, висловив сумнів у тому, що рейхсвер зможе робити замовлення і фінансувати їх.
Вюльфінг запропонував допомогу німецьких капітанів керівництву радянського флоту. Для радянської сторони питання про озброювання залишалось чи не головним «кардинальним пунктом», і ці переговори вона розглядала як спробу з'ясування серйозності німецьких намірів[127].