У підсумку переговорів були ратифіковані два підготовлених раніше договори про виробництво в СРСР (Златоуст, Тула, Петроград) боєприпасів і військового спорядження і поставки військових матеріалів рейхсверу, а також про будівництво хімічного заводу. Керівництво рейхсверу заявило про готовність створення золотого фонду в 2 млн марок для виконання своїх фінансових зобов'язань. Крестинський про підсумки переговорів повідомляв Чичеріну, що їх результат «залишається у межах тих двох договорів, які були підготовлені в Москві»2.
13 серпня 1923 р. Куно під тиском внутрішньої ситуації, викликаної запровадженою ним політикою «пасивного опору» і загрозою загального страйку, подав у відставку. Новий канцлер Г. Штреземан сформував уряд великої коаліції за участю СДПН і взяв курс на зміну зовнішньої політики, який полягав у відмові від од-, нобічної «східної орієнтації» і пошуку шляхів для налагодження відносин із Францією. 15 вересня 1923 р. президент Еберт і канцлер Штреземан заявили Брокдорфу- Ранцау, що вони виступають проти продовження переговорів представників рейхсверу в Москві і вимагають обмежити допомогу в постачанні радянської оборонної промисловості та намагатися направляти її суто на економічні рейки.
Таким чином, можна зробити висновок, що протягом 1920—1922 рр. радянська дипломатія виконувала анти- версальські настанови Леніна про необхідність зближення в першу чергу з переможеними країнами, в'яких були серйозні протиріччя з державами-переможницями. Тому більшовицька дипломатія наполегливо шукала шляхи розширення контактів із Німеччиною і її союзниками, оскільки держави Антанти примусили їх підписати такий мир у Версалі, який позбавляв їх матеріальної можливості економічного існування в умовах повного безправ'я і приниження. Крах надій на швидке здійснення революції у країнах капіталу, і передусім у Німеччині, спонукав більшовицьких керівників шукати нові шляхи забезпечення інтересів Радянської держави на міжнародній арені. Парадокс, проте, полягав у тому, що правляча в Радянській Росії партія однією рукою спрямовувала діяльність дипломатії на встановлення мирних відносин з урядами Заходу, а іншою — підтримувала сили, які вели боротьбу проти цих урядів. Саме в цьому полягала двозначність і дуалізм радянської зовнішньої політики.
Що стосується Німеччини, то протягом 1920—1922 р. паралельно з обговоренням політичних (встановлення дипломатичних відносин) і економічних (надання позик) питань з Радянською Росією обговорювались і питання військово-промислового співробітництва. У підсумку було підписано Рапалльський договір. Однозначної оцінки йому дати неможливо. В Радянській Росії вважали, що завдяки йому країна налагодить з Німеччиною більш тісні політичні та економічні відносини. Як відомо у правлячих колах Веймарської республіки ставлення до Рапалльського договору та радянсько-німецького співробітництва було неоднозначним. Чітко виділялися принаймні два загальні підходи — лінія начальника управління сухопутних військ генерала Секта і лінія німецького посла в СРСР У. Брокдорфа-Ранцау.
Велика кількість політиків Заходу вбачали в цьому договорі можливість зміцнення Радянської держави за рахунок економічного й науково-технічного потенціалу Німеччини. Проте вони усвідомлювали і ту обставину, що співробітництво з Росією дозволить Німеччині здійснити підрив основ Версальського мирного договору, чого Берлін якраз і домагався.
Рапалльський договір знаменував собою провал планів Антанти на ізоляцію Радянської Росії і проведення стосовно неї політики економічного диктату. Одночасно він сприяв стабілізації ситуації в Європі, тепер обидві сторони могли з більшою впевненістю маневрувати в міжнародній політиці. Особливість Рапалльського договору полягала в тому, що він стимулював розвиток міжнародних зв'язків усіх радянських республік, у тому числі України. Москва була зацікавлена в поширенні Рапалльського договору на всі радянські республіки, не стільки з економічних, скільки з політичних міркувань, бо для радянського керівництва вкрай важливо було створити прецедент визнання радянських республік такою великою європейською державою, як Німеччина, забезпечити створення дипломатичних умов підготовки утворення СРСР, а також поставити під контроль зовнішню політику незалежних республік.