Але майже одразу стали виникати ускладнення. Так, радянська сторона наполягала на тому, щоб завод якомога скоріше вийшов на повну проектну потужність, зобов'язувалась купувати лише 20% річного випуску літаків (тобто 60 машин). «Вогру», як засвідчувала фірма, не могла закуповувати решту 80% літаків. Тому, з метою забезпечення їх збуту, «Юнкере» наполягав на підписанні двох інших концесійних договорів.
Після франко-бельгійської окупації Рурської області в Німеччині для підтримки «пасивного опору» було створено так званий «Рурський фонд», на кошти якого «Вогру» закупила в голландської фірми «Фоккер» 100 літаків. Це стало неприємною несподіванкою для «Юнкерса». У радянської сторони, у свою чергу, викликала сумніви якість літаків фірми «Юнкере»[134]. Усе це призвело до того, що радянська сторона стала зволікати з оформленням замовлень на літаки, які вироблялись у Філях. Більш того, 20 грудня 1923 р. радянська сторона уклала з фірмою «Фоккер» договір на поставку 200 літаків (125 літаків «ОХІ» і 75 «СІУ»).[135] У відповідь «Юнкере» не став виводити завод у Філях на заплановану потужність.
28 травня 1924 р. у Москві було підписано додаткову угоду про скорочення закупівель літаків «СІУ» з 75 до 50 і відстрочки їх поставки на 5 місяців, до ЗО листопада 1924 р. Фірма, проте, наполягала на підписанні 9 серпня 1924 р. ще одного договору про полегшення умов приймання літаків. Усі літаки прибули в СРСР протягом зими 1924 — 1925 рр. Радянські авіатори були задоволені літаками.
16 листопада 1924 р. на прийомі у Брокдорфа-Ранцау директор «Юнкерса» Пфайфер у бесіді з наркомами закордонних справ Чичеріним і зовнішньої торгівлі Красіним переказав усі труднощі, з якими зіткнулася фірма. Пфайфер за допомогою Красіна склав лист, який нарком переслав потім Сталіну, Фрунзе, Розенгольцу, П'ятакову, Дзержинському, Рикову, Каменеву, Зи- нов'єву і Троцькому[136].
Сам Пфайфер свій лист особисто передав Троцькому, ввічливо, але однозначно вказав, що «криза, в якій завод знаходиться в теперішньому часі, є серйозною загрозою його існуванню»[137]. Пфайфер об'єктивно, без прикрас, виклав усю ситуацію. Так, в момент надання фірмі «Юнкере» концесій, вказував він, продукція його заводу в СРСР була конкурентоспроможною на світовому ринку, оскільки виробничі витрати, і особливо заробітна плата, були майже вдвічі нижчі, ніж у західних країнах (погодинна заробітна плата становила приблизно 18 коп. зол. проти 50 коп. на теперешній момент). Замовлення на поставку 100 літаків укладено за твердими цінами, виходячи з погодинної зарплати у 18 коп. золотом, але впровадження непу в СРСР і інфляція в обох країнах звели нанівець усю калькуляцію, і витрати більш ніж удвоє збільшилися, що відповідно призвело і до зростання ціни літаків.
«Юнкерсу» у короткі строки вдалося перенести в Росію сучасний на той час авіазавод із персоналом більш ніж у 1300 чол. Підприємство, хоча і з деякими затримками, було «більш ніж на 95 % укомплектовано устаткуванням для виконання виробничої програми — 25 літаків на місяць». Моторобудівний завод «через те, що не було замовлень» був ще не обладнаний, але через декілька місяців, запевнив Пфайфер, «завод зможе розпочати виробництво».
Сторони були розчаровані перебігом співробітництва. Радянська сторона наполягала на виконанні букви договору, посилаючись на його відповідні статті. Характеристики літаків також деякою мірою поступалися тим, що були записані у договорі, і, тим самим, літаки, за твердженням управління ВПС РСЧА, не були «бойовими одиницями». Врешті, у «Юнкерса» були проблеми з виготовленням придатних моторів, і тому довелось закупити мотори фірми «БМВ», що добре зарекомендували себе під час світової війни. Мотор «Юнкерса» був малопотужним (185 к.с.), тоді як на озброєнні ВПС на дерев'яно-матерча- тих літаках були встановлені мотори в 350 — 400 к.с. Крім того, аварія одного з уже зданих в експлуатацію літаків, а також різні інші пошкодження призвели до того, що моторні питання підірвали довіру льотчиків до літаків «Юнкерса». Усе це, на думку Пфайфера, і створило атмосферу неприязні й недовіри з боку радянського партнера.
«Юнкере» визнав, що він недооцінив «труднощі з організацією виробництва в СРСР», призначив дуже короткі терміни поставки, погодився з докорами щодо технічних даних літаків, які будували у Філях. Але фірма рішуче відкинула звинувачення в недостатньому фінансуванні підприємства («Ми, з точки зору приватного промисловця, вклали колосальні суми»)[138]. Металеві літаки «Юнкерса» були цілком надійні і могли використовуватись у військових, а головне — мирних цілях.