Тим часом «Юнкере», зазнавши великих збитків, у квітні 1924 р. звернувся по допомогу до МЗС Німеччини. Це призвело до того, що 5 травня 1924 р. було підписано ще один договір між «Юнкерсом» і «Зондергрупою Р», за яким фірма отримала 5 млн марок. Але це не вирішило ні фінансових проблем компанії, ні питання про збут нових літаків. Спроба професора X. Юнкерса, власника фірми, домовитись з генералом Сектом і «Зондергрупою Р» про участь держави в капіталі фірми не вдалася. Не вдалося також налагодити і переговори з радянською стороною про відновлення бази співробітництва починаючи з травня 1925 р. чи про ліквідацію концесії. До того ж зовнішньополітичний курс Німеччини зазнав змін (16 серпня 1924 р. було прийнято «план Дауеса», а в жовтні 1925 р. відбулась Локарнська конференція), тому радянська сторона відверто стала затягувати переговори. Для уникнення повного банкрутства у жовтні 1925 р. «Юнкере» звернувся до уряду, який, щоб не нашкодити власній зовнішній політиці, змушений був вдатися до санації фірми. «Санаційні заходи» призвели до того, що професор Юнкере розпродав 80 % акцій фірми, причому 60 % капіталу заводу у Філях перейшло до «Зондергрупи Р», яка загалом вклала в це підприємство 9,4 млн золотих марок (і ще 5 млн марок — «Юнкере»),
Виробництво отруйних речовин
Під час візиту 14 травня 1923 р. німецької військової делегації на чолі з підполковником Менцелем у Москву було підготовлено договір про будівництво хімічного заводу з виробництва отруйних речовин. На його будівництво німецька сторона виділила 35 млн марок. У пошуках партнера для радянської сторони «Вогру» звернулася до спеціаліста зі світовим ім'ям у галузі хімічної індустрії професора Ф. Хабера (Габера), директора Інституту фізичної хімії і електрохімії ім. Кайзера Вільгельма, з проханням рекомендувати технічного керівника. Він порекомендував X. Штольценберга, найбільш підготовленого свого учня. Штольценберг у цей час уже ввів у дію хімзавод у Гамбурзі і вважався одним із найвідоміших у Німеччині хіміків-спеціалістів з отруйних речовин.
Під час переговорів у Берліні в липні 1923 р. Розен- гольц і Хассе підписали так званий попередній договір. З німецької сторони це призвело до створення 9 серпня 1923 р. «ГЕФУ» («Товариство допомоги промисловим підприємствам»), з радянської сторони — товариства «Метахім». ЗО вересня 1923 р. «ГЕФУ» і «Метахім» уклали між собою договір про організацію змішаного акціонерного товариства з метою виконання попереднього договору.
За договором, строком на 20 років радянська сторона («Метахім») зобов'язувалася надати «хімічний завод в Іващенкові під Самарою на території автономної республіки німців Поволжя», німецька ж сторона («ГЕФУ») і фірма «Штольценберг» — «налагодити виробництво» з тим, щоб не пізніше 15 травня 1924 р. було повністю запущене виробництво сірчаної кислоти, каустичної соди, хлорного вапна, суперфосфату і рідкого хлору, а іприту й фосгену (ОР) — не пізніше 6 місяців після будівництва необхідних для цього будівель, а бертолетової солі — не пізніше 1 липня 1924 р.[143].
Загальний внесок «Метахіму» у виробництво отруйних речовин дорівнював сумі у 5,88 млн золотих крб., «ГЕФУ» — 4,46 млн золотих крб. Змішане радянсько-німецьке акціонерне товариство отримало назву «Берсоль». Річне виробництво «Берсолі» за договором повинно було бути таким: бертолетової солі (звідси, мабуть, і назва товариства) — 26 тис. пудів, каустичної соди — 165 тис. пудів, олеуму (концентрат сірчаної кислоти) — 250 тис. пудів, суперфосфату — 400 тис. ігудів, фосгену — 60 тис. пудів та іприту — 75 тис. пудів. Наливні станції «Берсолі» мали щорічно «споряджати» 500 тис. снарядів іприту й фосгену. Причому виробництво хімічних снарядів було основною метою, а виробництво мирної хімічної продукції — «паралельно, головним чином, з метою конспірації» [144]
Правління «Берсолі» складалось з 4 чоловік, по 2 із кожної сторони, голова правління — від «Метахіму», голос голови при розв'язанні спірних питань давав перевагу. Сторони зобов'язувались протягом перших трьох років надавати товариству гарантовані замовлення на 2 тис. пудів рідкого хлору, 3 тис. фосгену і 5,5 тис. пудів іприту за собівартістю. Транспортування німцями устаткування і готової продукції звільнялося від мита1.
До укладення договору Штольценберг неодноразово оглядав завод. У жовтні 1923 р. було підписано відповідний договір між «Штольценбергом» і «ГЕФУ». Військове міністерство, найнявши Штольценберга, вклало у побудовані ним заводи (Грефенхайнікен і Іващенково) близько 24 млн золотих марок, причому більше половини було інвестовано у хімзавод в Іващенкові. У Штольценберга тоді був лише за"вод у Гамбурзі з виробництва хімікатів і невелика, але прибуткова філія в Іспанії. Штольценберг енергійно взявся за справи в Іващенкові, тим більше, що успіх цього підприємства міг принести йому великі прибутки. Протягом 1923—1926 рр. у будівництво заводу, його обладнання і заробітну плату робітникам ним було вкладено 3,5 млн марок.