У цілому досвід перших років співробітництва в галузі військової промисловості показав, що воно було недостатньо ефективним. Обидві сторони це розуміли, і вже наприкінці 1925 р. Крестинський інформує Литвинова (копія Уншліхту) про проблеми з «ГЕФУ», про справу з «Берсоллю» і про відсутність нових німецьких замовлень на снаряди, зауважуючи, що «однак підґрунтя для спільної роботи не було втрачено» і радянська сторона зможе розраховувати на «активну допомогу» німецьких військових в радянському військовому будівництві при налагодженні «усіх тих справ, за якими від німців не вимагають грошей, а лише технічну допомогу»[150]. У листі Крес- тинський лише трохи торкнувся даної теми, мова йшла також і про нові справи. їх успішне розв'язання створило б «нову атмосферу» у переговорах і вирішило б спірні питання з «хімічної справи».
Справді, наприкінці 1925 р. військово-промислове співробітництво при посередництві «ГЕФУ» переживало критичний момент. ЗО січня 1926 р. Крестинський прямо вказав Секту і Хассе, що в Москві він «багато говорив із військовими й керівними колами ЦК ВКП(б) (Сталіним, Риковим, Ворошиловим, Молотовим, Бухаріним, Розен- гольцем та ін.) про спільну роботу з німцями в галузі військової техніки.
Аналізуючи підсумки трирічної роботи, радянська сторона повинна була визнати, що робота ця майже нічого не дала. Крестинський вказав на «незадовільний досвід із "Юнкерсом", на незакінчений ще, але теж визнаний як незадовільний досвід із газами, на те, що радянська сторона не може отримати нові замовлення на снаряди і тому повинна буде згортати роботу заводів, які були відкриті спеціально для виконання цих замовлень, а також на тяганину в справах із протигазними масками й кулеметами. Тому в Москві було прийнято рішення про зустріч керівників військових відомств. Вказавши на відсутність довіри до них «зі сторони керівних кіл радянської держави», Крестинський заявив: «Наш уряд вважав звільнення теперішніх робітників «ГЕФУ» неодмінною умовою для нових спільних заходів»[151].
Домовленість була досягнута, і в березні 1926 р. заступник голови РВР СРСР Уншліхт приїжджає до Берліна для переговорів із керівництвом рейхсверу. На переговорах відносно «Берсолі» було вирішено перенести строки пуску заводу на 1 травня 1926 р., хоча було ясно, що «Штольценберг» з цим не впорається. Це видно з самого тексту домовленості: «Радянська сторона домовилася з німецькою стороною, що керівництво й переоснащення фабрики переходить цілком у руки радянської сторони, якщо у вказаний строк фабрика не буде працювати з продуктивністю у 3,8 — 4 тонни листа на день, переоснащення проводиться за рахунок німецької сторони». Радянська сторона також визнає занадто низькою суму, яку вказала німецька сторона, і наполягає на збереженні суми у 2 млн марок, бо тільки така сума гарантує можливість раціонального переоснащення устаткування. Половина цієї суми повинна бути авансована німецькою стороною, якщо керівництво роботами перейде до радянської сторони. Витрати, більші від цього авансу, покриваються німецькою стороною.
Зрештою, запустити завод на проектну потужність у строк Штольценберг так і не зміг. Причин було багато. Це і непередбачені затримки у постачаннях із Німеччини в Росію, і претензії радянської сторони, і різні проблеми технічного характеру (доопрацювання устаткування проводилось в процесі його монтажу), і, нарешті, великі руйнування, викликані весняними повенями Волги у 1926 р.
Але головною причиною невиконання домовленості були зміна політичного підходу до інвестиційного клімату й початок здійснення політики індустріалізації в СРСР. За умов відходу від непу і закріплення курсу на остаточну ліквідацію приватної власності почалося витіснення іноземних партнерів-концесіонерів та інших інвесторів з СРСР. Це здійснювалось шляхом організації різноманітних провокацій, включаючи судові переслідування іноземних спеціалістів за звинуваченням у шпигунстві, а також організації страйків радянського персоналу з вимогами до дирекцій концесій про підвищення заробітної плати. У підсумку концесійні договори, які укладалися, як правило, на довгий — 20 — 30-річний і більше — строк, розривалися, устаткування, ввезене концесіонерами, викуплялось за заниженими цінами радянською стороною; концесіонери, а це найчастіше були середні фірми, терпіли збитки, багато з них, що пов'язали свій «бізнес» з СРСР, кінець кінцем банкрутували[152].