12 травня 1926 р. комісія Політбюро ЦК ВКП(б) із спецзамовлень у складі Уншліхта (голова), Чичеріна, Ягоди (члени), Аванесова, Шкловського, Мрочковського, Гальперіна й Гайліса (запрошені) ухвалила (протокол № 38) з причини невиконання німецькою стороною своїх зобов'язань за договором, а також, незважаючи на надану їй відстрочку до 1 травня 1926 р., «провести у життя» прийняте цією ж комісією рішення від 9 січня 1926 р. про розірвання договору зі ІІІтольценбергом. Було також вирішено не чекати пуску «Берсолі», а самостійно, без допомоги німців, розпочати будівництво другого заводу. ЗО червня 1926 р. ця сама комісія постановила (протокол № 39) «визнати необхідним взяти кінцеву лінію на розрив з німцями у справі "Берсолі", тим більше, що німецька сторона сама запропонувала передати всі роботи на заводі "Берсоль" до їх закінчення у руки радянської сторони за рахунок німецької». «Метахіму» було запропоновано одразу ж розпочати пере- і дообладнання заводу[153].
12 січня 1927 р. комісія Політбюро із спецзамовлень ухвалила (протокол № 40) «на основі листа німців від 11 січня 1927 р. визнати договір по "Берсолі" розірваним», завод передати ВРНГ СРСР, а «компенсацію за збитки» у справі оборони невиконанням цього договору «не обмежувати лише заводом "Берсолі", а перенести в усі наші справи з ними по військовій лінії». На другий день, 13 січня 1927 р., Політбюро ЦК своєю постановою санкціонувало не лише розірвання договору про створення «Берсолі», але й усіх спільних підприємств з німецьким військовим міністерством РВМ (транслітерація з німецького: КЛ/УМ — КеісЬзл^еЬгтіпізІегіит)[154].
Проте було б помилкою вважати, що Уншліхт не розумів ні значення «Берсолі», ні тієї важкої матеріальної й фінансової ситуації, в якій знаходився Штольценберг. У листі від 21 січня 1927 р. начальнику (головного) Військово-промислового управління ВРНГ СРСР А. Толокон- цеву (копії Ворошилову, Дибенку, Фішману) Уншліхт писав: «На заводі "Берсоль" ми отримуємо першу і поки єдину базу виробництва ОР у великому масштабі. На ньому виключно доведеться поки базуватися у близькому майбутньому». У зв'язку з цим він вимагав, щоб темпи добудови заводу не затримувалися і питання прийому його ВРНГ було вирішено у найкоротші строки. Уншліхт запропонував об'єднати всі заводи-виробники ОР і протигазів у самостійний «військово-хімічний трест». Таким чином, усі спеціалісти з ОР були б зосереджені в одному місці[155].
4 лютого 1927 р. Уйшліхт доповідав Сталіну про те, що німці (Штольценберг) вирішили залишити радянській стороні всю матеріальну частину, фінансові внески без усякого зустрічного рахунку і відмовляються від усіх прав по договору як співвласники «Берсолі». У свою чергу Уншліхт запропонував Сталіну прийняти рішення Політбюро не висувати зустрічних контрпретензій.
Сподівання «ГЕФУ» в даній ситуації надати діяльності «Штольценберга» і «Юнкерса» суто підприємницького характеру, звалити на німецькі компанії всю відповідальність за виробничі проблеми і «по-тихому» відійти від обох проектів не справдилися. Фірми все ж звернулись до арбітражу. Але німецькому уряду й керівникам рейхсверу вдалося, посилаючись на таємність, так організувати судові процеси, що основний тягар фінансових витрат був спрямований на фірми. У серпні — вересні 1926 р. справу було вирішено не на користь Штольценберга, він був визнаний банкрутом і втрачав не тільки замовлення військового міністерства, а й свої заводи у Гамбурзі та Іспанії. 22 квітня 1927 р. було підписано угоду із Штольценбергом про ліквідацію «Берсолі». Остаточно договір з «Штольценбергом» і «ГЕФУ» було розірвано 6 жовтня 1928 р.
«Юнкере», опинившись на межі фінансового краху, також вирішив звернутися в арбітраж. Тоді на пропозицію Секта президент імперського суду Зімонс у січні 1926 р. включився у залагодження суперечки. І вже ЗО січня 1926 р. Сект запевнив Крестинського, Стомонякова й Лунєва у тому, що переговори СРСР з «Юнкерсом» «будуть вестись на новій основі». З метою запобігання повного банкрутства фірми й розголосу за кордоном уряд Німеччини надав фірмі кредит у 17 млн марок. Але великих замовлень на літаки «Юнкерса» (спочатку очікували замовлення від СРСР і Туреччини) не було, фірма ж для нормального функціонування потребувала ще 13 млн марок. Німецький уряд грошей надати не зміг. Але як визнання заслуг професора X. Юнкерса у німецькому літакобудуванні вирішено було зберегти його фірму (істотно скоротивши її розміри і позбавивши її можливості займатися серійним виробництвом літаків) і залишити за нею розробку нових типів літаків. Сам же винахідник позбувався участі у капіталі концесії «Юнкерса». І справді, уже в підсумковому документі про візит Уншліхта 23 — ЗО березня 1926 р. відзначалося, що німецька сторона «не має права втручатися у переговори, які веде приватна фірма»[156].