4 травня 1926 р. Політбюро ЦК ВКП(б) (Бухарін, Воро- шилов, Зинов'єв, Молотов, Риков, Троцький, Калінін,
Дзержинський, Каменєв, Угланов) ухвалило концесійний «договір із "Юнкерсом" розірвати» і приступити до «розвитку авіапромисловості за свої кошти».
Пред'явлені фірмою фінансові претензії становили майже 11 млн крб. Радянська ж сторона погоджувалась сплатити значно менші гроші — 1 млн крб., включаючи ще і витрати за консервацію заводу (240 тис. крб.). Відмовляючись розраховуватись за патенти, радянська сторона обґрунтувала це тим, що ліцензія входить у вартість замовлення і що фірма у свою чергу отримала в СРСР певний військово-технічний досвід (по конструюванню лиж, при статичному випробуванні «Ю-21», випробуванні мотору «Л-11»), Виставивши таким чином зустрічні претензії, Муклевич висловився про те, що «намагання на основі концесії Юнкерса створення міцного, сучасного авіазаводу не справдились. Тому уряд повинен був прийняти заходи по розширенню вітчизняної авіапромисловості». Авіатресту для цієї мети на 1924/1925 господарський рік були.видані дотації у розмірі 3 063 000 крб. і на 1925/1926 р. — 6 508 014 крб. Значна частина цієї дотації обумовлюється безпосередньо неотриманням від «Юнкерса» очікуваної продукції і тими обставинами, що великий завод у Філях, який входить у загальний план розвитку військово-повітряних сил, стоїть законсервованим і вкладені у цей завод цінності не можуть бути використані»[157].
Наприкінці 1926 р., після того як в англійську пресу стали проникати відомості про співробітництво СРСР із фірмою «Юнкере», німецький уряд пішов на компроміс з «Юнкерсом» для того, щоб швидше «закрити справу». «Юякерсу» були повернуті придбані урядом акції фірми на 7 млн марок; уряд відмовився від своїх позик компанії на 26 млн марок. Натомість «Юнкере» зобов'язувався сплатити 1 млн марок готівкою, передати устаткування на суму у 2,7 млн марок і звільнити уряд від платіжних зобов'язань з усіх своїх угод. «Юнкере» ці умови прийняв. Що стосується заводу у Філях, то переговори в Москві успіху не мали, і в березні 1935 р. концесійний договір було розірвано[158].
«ГЕФУ» теж не вдалося вийти «сухими з води». Уже на кінець 1925 р. про діяльність цієї фірми стало відомо англійцям і французам. Це викликало постійне занепокоєння німецького МЗС. 26 лютого 1927 р. МЗС і військове міністерство Німеччини підписали протокол про ліквідацію «ГЕФУ». Фактично вже наприкінці літа 1926 р. була створена «ВІКО» — «Господарська контора» (транслітерація з німецького: «ШІКО» — \¥ігі8сЬаЙ8 Копїог), яка і взяла на себе функції «ГЕФУ». В її розпорядження були передані усі кошти «ГЕФУ», а також вантажі, які надходили у Москву. Керував «ВІКО» Літ-Томсен. Контора підпорядковувалась і генштабу (через «Вогру», яку очолював майор Фішер), регулярно отримуючи від нього значні грошові суми2.
Переконавшись у неможливості успішного співробітництва у військовому виробництві в СРСР (у тому числі і через фінансові афери «ГЕФУ»), керівники рейхсверу ще у 1925 р. стали вносити корективи у характер двостороннього військового співробітництва.
У підсумку слід зазначити, що причини невдач у таємному озброєнні Німеччини за рахунок військового виробництва в СРСР були не тільки у труднощах, які створювала радянська сторона (завдяки великим інвестиціям їх можна було б усе ж перебороти), а й у зміні курсу зовнішньої політики Німеччини (відмова від «пасивного опору» у Рурі) і переході від конфронтації з Антантою до використання англо-французького співробітництва за лідерство на континенті і ставці на масовану економічну допомогу США. У результаті керівники рейхсверу повинні були вносити корективи у свою стратегію відродження військового потенціалу в Німеччині з опорою на Радянський Союз. Основний акцент було перенесено з виробництва зброї і боєприпасів на проведення випробувань нових видів озброєнь (авіація, ОР, танки), підготовку кадрів у найбільш перспективних родах військ — танкових і авіації, спільну участь на маневрах армій обох країн, а також на обмін розвідувальними даними. При цьому зберігалися і найменш витратні спільні роботи у військовій промисловості (передача патентів, дослідне виробництво, а пізніше і створення спільних конструкторських бюро).
2.3. Викриття німецькими соціал-демократами таємного співробітництва СРСР і Німеччини
Ще влітку 1923 р. в Москві стало відомо про наміри німецьких урядових кіл вступити у Лігу Націй. 13 серпня 1923 р. Чичерін виклав у листі німецькому повіреному в Москві О. фон Радовіцу свою думку про те, що така акція означала б порушення Рапалльського договору, оскільки Німеччина приймала на себе зобов'язання брати участь у санкціях проти СРСР. 14 серпня Брокдорф-Ранцау, який перебував у цей час у Шлезвігу, у телеграмі статс-секретарю німецького МЗС Мальцану попереджав, що вступ у Лігу Націй був би «політичною помилкою, яка перекреслить усі дружні відносини з Росією»1.