15 серпня Мальцан відправив Радовіцу в Москву інструкцію, в якій підкреслив, що надані у свій час Чичеріну канцлером Німеччини Віртом і міністром закордонних справ Німеччини Розенбергом запевнення у своєчасному інформуванні Радянського Союзу Німеччиною відносно її зближення з Лігою Націй залишаються в силі[159].
У серпні 1923 р. в результаті загального страйку в Німеччині уряд Куно пішов у відставку. Політика «пасивного опору» була припинена. Уряд Німеччини, подолавши вибухову ситуацію осені 1923 р. і зрозумівши, що допомога у стабілізації країни зможе прийти тільки із Заходу, став домагатися підтримки з боку США й Англії. Уже наприкінці 1923 р. Німеччина отримала від Англії і США велику позику, а в грудні 1923 р. підписала з США торговий договір. Таким чином, Франція дедалі більше відсторонювалась від розв'язання репараційної проблеми, втрачаючи ініціативу у вирішенні німецьких справ.
14 січня 1924 р. комітети експертів розпочали роботу і вже через 3 місяці, 9 квітня 1924 р., подали репараційній комісії рекомендації, які отримали назву «план Дауеса», названий ім'ям голови першого комітету експертів, голови американської делегації банкіра Ч. Дауеса.
Для припинення інфляції й стабілізації німецької марки було запропоновано надати Німеччині міжнародну позику в 800 млн золотих марок. Сплата репарацій ставилась у пряму залежність від відновлення німецької економіки. На 1924/25 фінансовий рік сума репарацій визначалася у розмірі 1 млрд марок, у 1928/29 фінансовому році ця сума повинна була досягти 2,5 млрд марок. Основним джерелом репарацій були визначені відрахування з держбюджету за рахунок непрямих податків, спеціальний транспортний податок, а також відрахування від прибутків промисловості і залізниць, які вилучалися з відання уряду. Закордонні капіталовкладення податками не обкладалися. Здійснення платежів було покладено на спеціального комісара з репарацій, на рахунок якого німецький уряд зобов'язувався переводити репараційні кошти.
Конференція в Лондоні відкрилась 16 липня 1924 р. В її роботі брали участь представники Англії, С.ПТА, Греції, Італії, Португалії, Румунії, Франції, Югославії та Японії. Тільки після вирішення всіх важливих питань — економічної евакуації Францією Руру, узгодження умов про констатацію невиконання Німеччиною своїх репараційних зобов'язань тільки при одностайності репараційної комісії (що практично позбавляло Францію можливості одноособового впровадження санкцій проти Німеччини), трансферів платежів тощо — на конференцію 2 серпня 1924 р. було запрошено і делегацію Німеччини (канцлер
Маркс, міністри закордонних справ Г. Штреземан, фінансів X. Лютер, статс-секретар МЗС Німеччини В. фон Шу- берт). У своєму меморандумі 8 серпня 1924 р. з прийнятих конференцією рішень німецька делегація вказала на необхідність «надати вирішального значення питанню про військову евакуацію» Рурської області, яка була захоплена французькими й'бельгійськими військами[160].
16 серпня 1924 р. представники Франції й Бельгії обмінялися з представниками Німеччини листами, в яких мова йшла про те, що Франція і Бельгія почнуть військову евакуацію Рурської території не раніше ніж через рік після обміну листами. У чотирьох заключних документах конференції Німеччина зобов'язалась вжити усіх необхідних заходів з реалізації «плану Дауеса». Було встановлено 37-річний термін німецьких поставок натурою за рахунок репарацій, домовлено, що економічна евакуація Руру з метою відновлення економічної єдності Німеччини почнеться і завершиться до 22 жовтня 1924 р.[161]. Тільки одного змогла досягти французька делегація на чолі з прем'єром Е. Ерріо — це встановлення арбітражу у випадку незгоди однієї зі сторін із рішеннями репараційної комісії, яку американці хотіли ліквідувати зовсім.
Після вступу в силу ЗО серпня 1924 р. «плану Дауеса» Німеччина стала отримувати значні американські інвестиції. Експорт американських капіталів у Німеччину в 1924— 1929 рр. становив 70 % усіх закордонних інвестицій США і спрямовувався насамперед на придбання акцій німецьких фірм.
З початком реалізації «плану Дауеса» німецький уряд ухвалив рішення про якнайшвидший вступ Німеччини до Ліги Націй і вже 29 вересня 1924 р. направив відповідний меморандум прем'єр-міністрам держав — членів Ради Ліги. У документі було поставлено ряд важливих умов: надати Німеччині місце постійного члена в Раді Ліги, забезпечити їй участь у роботі її секретаріату, очищення Руру тощо[162].