Підштовхуючи Німеччину до вступу в Лігу Націй, у Лондоні розраховували, що, хоча «Німеччина не зможе розпочати будь-які агресивні дії, але, маючи великі можливості в галузі військової хімії, вона рано чи пізно перетвориться у значну військову одиницю. Можна стверджувати, що як тільки Німеччина збереться із силами, в ній виникне постійний рух за виправлення двох найбільш образливих для усякого німця статей мирного договору, а саме статей, які передбачали створення Польського коридору й розділ Сілезії»[163].
Намагаючись втримати Німеччину від вступу до Ліги Націй і тим самим від зміцнення її зв'язків із Заходом, радянська сторона вже у вересні-жовтні 1924 р. через повпредство у Берліні (Крестинський і Братман-Бро- довський) повідомила Штреземана про своє негативне ставлення про вступу Німеччини до Ліги Націй. Про це говорилось і в листі Чичеріна, якого було передано Брок- дорфом-Ракцау Штреземану у вересні 1924 р.[164]. На німецького посла у Москві було розпочато масований тиск. З послом тричі зустрічався Чичерін. 25 грудня 1924 р. від імені радянського уряду він запропонував німецькій стороні укласти двосторонню політичну угоду на основі взаємних зобов'язань «не вступати ні в політичні, ні в економічні блоки, договори, угоди чи комбінації з третіми державами проти іншої сторони, зазначеної в угоді».
СРСР і Німеччина мали зобов'язатися у майбутньому координувати свої дії з приводу питання про вступ до Ліги Націй або делегування у Лігу Націй своїх спостерігачів. З метою тиску одна на одну сторони знову, зважаючи на спірність кордонів Польщі з її сусідами (Німеччина, СРСР, Чехословаччина, Литва), намагалися використовувати «польську карту». Виникла навіть формула «відтиснення Польщі в її етнографічні кордони»[165]. Але лише через три місяці німецька сторона почала обговорювати з СРСР питання про політичну угоду. Причина мовчання була в тому, що саме в цей час ішли інтенсивні переговори Німеччини з Англією і Францією.
25 квітня 1925 р. Штреземан передав радянському повпреду в Берліні Крестинському меморандум, у якому були викладені причини, які спонукали Німеччину домагатися вступу до Ліги Націй. Головна з них полягала у тому, що німці намагалися звільнити Рейнську область від французької окупації і повернути її до складу Німеччини. Канцлер переконував, що членство Німеччини у Лізі Націй буде корисним і для СРСР, оскільки «Німеччина, коли стане членом Ради, повинна буде брати участь у рішеннях із будь-якої дії проти Росії». Вето Німеччини могло перешкодити таким діям[166].
2 липня 1925 р. Крестинський передав у відповідь меморандум, в якому вказувалось, що СРСР буде вважати вступ Німеччини до Ліги «актом, який відкрив собою новий курс і нову орієнтацію в політиці німецького уряду»[167].
16 липня 1925 р. Франція погодилася на німецький проект гарантійного пакту, розробленого за участю англійського посла у Берліні Д'Абернона (Берлін попередньою умовою укладення пакту вважав вступ Німеччини до Ліги Націй). Чичерін, аналізуючи ситуацію у статті «Острів і материк» у газеті «Известия» від ЗО червня 1925 р., зробив висновок, що прагнення англійського уряду відірвати Німеччину від СРСР і спрямувати її проти останнього є одним із чинників міжнародної політики теперішнього часу[168].
Напередодні Локарнської конференції у серпні 1925 р. був достроково звільнений Рур. Наприкінці серпня — на початку вересня 1925 р. у Лондоні рада експертів- юристів Англії, Франції, Бельгії, Італії, Німеччини на основі німецько-англійського проекту розробила прикінцевий варіант гарантійного пакту.
Мабуть, останньою можливістю для Радянського Союзу вплинути на позицію Німеччини щодо вступу до Ліги Націй стала поїздка Чичеріна у Берлін з ЗО вересня по 6 жовтня 1925 р. Чичерін зустрічався з президентом Німеччини Гінденбургом, канцлером Лютером, двічі — з міністром закордонних справ Штреземаном. Підсумком цих переговорів стала розробка прийнятної для обох сторін формули про взаємний нейтралітет. Берлін завірив Москву, що, вступивши до Ліги Націй, Німеччина не буде проводити лінію проти СРСР і буде готова домовитися з СРСР про укладання нової політичної угоди і торгового договору. З жовтня Радянському Союзу було надано короткостроковий кредит на 75 млн марок із розрахунку 8,5 % річних і кінцевим строком виплати 28 лютого 1926 р. Усе це стало невеликою втіхою радянській стороні напередодні Локарно.