5 жовтня 1925 р. розпочала свою роботу Локарнська конференція. У ній брали участь міністри закордонних справ Англії, Франції, Бельгії, Польщі, Чехословаччини, Німеччини й представники Італії. Радянський Союз, незважаючи на період визнання у 1924 р., знову залишився «за бортом» міжнародної зустрічі європейських держав.
На першому ж засіданні конференції англійський міністр О. Чемберлен проголосив повне рівноправ'я усіх її учасників, і відтак було розпочато обговорення гарантійного пакту, розробленого лондонською радою експертів. Гарантами пакту мали стати Англія та Італія.
На другому засіданні 6 жовтня 1925 р. учасники конференції розпочали обговорення арбітражних договорів Німеччини з Польщею й Чехословаччиною про її східні кордони. Англія відмовилась взяти на себе зобов'язання гарантувати німецькі східні кордони, і Франція, яка виступила з пропозицією укласти гарантійні угоди не тільки щодо західних, а й східних кордонів Німеччини, залишилась без підтримки. Зрештою, Франція сама підписала гарантійні договори з Польщею й Чехословаччиною, зобов'язалась надати їм допомогу у випадку порушення їх кордонів, якщо Ліга Націй не вирішить питання про прийняття відповідних колективних заходів.
Найбільші суперечки викликало питання про вступ Німеччини до Ліги Націй. Чемберлен заявив: «Не може бути і мови про укладання пакту без одночасного вступу Німеччини до Ліги Націй». Штреземан вимагав для Німеччини представництва у Раді й Секретаріаті Ліги, колоніальних мандатів, уточнення зобов'язань за ст. 16 Статуту Ліги. Це питання стало основним на конференції. Від Німеччини вимагали зобов'язань брати участь в усіх військових і економічних санкціях проти агресора, пропускати війська через свою територію. Можливого агресора учасники конференції вбачали в СРСР. Французький міністр А. Бріан переконував німецьку делегацію, що «якщо Росія буде миролюбною і дружелюбною, то ця проблема не буде гострою, але якщо Росія перейде до агресій, то Німеччина буде оточена друзями, які нададуть їй допомогу». Він відмітав саму думку про те, що Німеччина може надавати економічну допомогу Росії, яка «нападе на цивілізований світ». Німецька делегація зобов'язань брати участь у санкціях проти СРСР не дала. Штреземан пояснив, що у випадку війни проти Росії Німеччина не змогла б допомагати Росії. У випадку ж німецько-радянської війни, «радянські війська могли б заповнити усю Німеччину і більшовизм зміг би розповсюдитись аж до самої Ельби»[169].
На шостому засіданні 12 жовтня 1925 р. учасники конференції продовжили обговорення питання про вплив ст. 16 Статуту Ліги Націй на радянсько-німецькі відносини. Того ж дня в Москві між СРСР і Німеччиною було укладено торговий договір, який, з урахуванням Локарно, повинен був служити показником «особливих дружніх відносин» між Москвою й Берліном.
16 жовтня 1925 р. на Локарнській конференції було підписано заключний протокол, ратифіковано Рейнський гарантійний пакт, арбітражні угоди Німеччини з Францією, Бельгією, а також з Польщею і Чехословаччиною підписала Франція.
Рейнський пакт гарантував збереження територіального статус-кво кордонів Німеччини з Бельгією і Францією у відповідності з Версальським договором. Німеччина, Бельгія і Франція зобов'язалися не нападати один на одного. Договір набирав чинності після вступу Німеччини до Ліги Націй. Гарантами Рейнського пакту ставали Англія та Італія.
Як офіційний документ на конференції було прийнято і проект колективного листа до Німеччини, в якому давалося таке тлумачення ст. 16, яке дозволяло Німеччині брати участь у спільних заходах Ліги з урахуванням її «воєнного стану» і «географічного положення».
Посол Брокдорф-Ранцау у записці до президента Німеччини від 7 листопада 1925 р. негативно оцінив підсумки Локарнської конференції, оскільки вважав, що вони означали орієнтацію Німеччини на Захід. «Якщо Локарнські угоди будуть підписані, а вони будуть підписані, ми втрачаємо той козир, який ми мали з часів Рапалльського договору по відношенню до союзників, коли ми могли вказати на можливість більш тісного зв'язку з Росією, не виключаючи навіть можливості військового співробітництва».
Локарнські документи були підписані в Лондоні 1 грудня 1925 р., а 8 вересня 1926 р. сьома сесія Асамблеї Ліги Націй ухвалила рішення про вступ Німеччини до Ліги з наданням їй у Раді Ліги постійного місця.
Поряд із конференціями у Лондоні й Локарно в Європі відбулися ще декілька подій, які також мали вплив на радянсько-німецькі відносини і, у першу чергу, на військове співробітництво між обома країнами.